Розділ 1. Де чарка, там і сварка

На райнських кладовищах зазвичай не було дуже багато людей – в усі дні, окрім Жнив, там рідко можна було би помітити хоча би трійко живих душ за день. А ось мертвих і неупокоєних там водилося значно більше – і до них незабаром мала приєднатися ще одна. 

Лопата мигнула у повітрі знову, і на траву впала грудка ґрунту. Невідомий у плащі з каптуром старанно розкопував могилу. Йому допомагав тільки місяць, який світив цієї ночі неймовірно яскраво – як наче знав, що скоро щось почне відбуватися. 

***

 – Сама? Ні, ні, давайте, можливо, не треба? – Айза замахала руками перед собою, відступаючи на крок від столу начальника. Той сидів у своєму кріслі розслаблено і, здається, навіть не думав змінювати свою думку.

Дурну, зовсім дурну думку. 

 – Тц. А я тобі ще раз кажу, і цього разу точно востаннє – так! Я ж не відправляю тебе на перше, чи на друге, чи навіть на третє кладовище. Дванадцяте! Та там і дитина впорається. Просто спробуєш, подивишся, походиш собі – я чув, дівиці нині це люблять, тц, по кладовищах наодинці гуляти. 

 – Ага, ще жениха собі там придивлюся, – пробурмотіла Айза собі під носа, але тихенько, щоби пан Рубчик не почув. 

 – Що ти там говориш? – запитав він, нахиляючись вперед. Лице пана Рубчика було видовжене, гостре, як наче він завжди був готовий впхати його у таємницю, могилу і особисте життя своїх підлеглих. Айза помітила це навіть за тиждень роботи у Кривому горбі. 

 – Нічого, – швидко відізвалася вона, складаючи руки за спиною. На поясі задзвенів серп. – Гаразд, нехай нічне патрулювання, – продовжила вона м’яким голосом, як наче дійсно сподівалася на щось вмовити Рубчика. Насправді ж вона вже знала, що її плани на ніч вже вирішені безповоротно. – Але чому одна? 

Патрулювати наодинці некроманти, попри поширені говірки, не любили. Така впевненість у власних силах набагато частіше приносила проблеми, ніж їхнє рішення, і чимало некромантів через любов до самотності стали трохи ближчими до свого фаху і матінки-землі. Айза зовсім не горіла бажанням поповнити їхні лежачі ряди. 

Пан Рубчик голосно зітхнув і почав порпатися у своєму столі. Зовсім скоро із купи паперів він висунув величеньку папку і розгорнув її із абсолютно кам’яним виразом лиця. 

Тоді Айза помітила, що це її особиста справа. 

 – Відмінні оцінки з столичного університету, рекомендація та грант до ен-це-де, вміння упокоювати мертвих лютих і неспокійних. Тц-тц-тц… – пан Рубрик підняв голову на неї із зовсім трохи здивованим лицем. – Що, справді можеш упокоїти лютого? – запитав він, схиляючи голову вбік. 

Айзі не залишалося нічого, крім як здатися і кивнути. 

 – Я не завжди можу упокоїти лютого. І точно не в польових умовах. Ти, певно, сама-одна сильніша, ніж звичайна пара некромантів. А нам потрібно збільшити кількість людей на сьомому і четвертому, бо там… Ну, сама знаєш. 

Айза з розумним лицем покивала, але все ще залишилася на своєму. Вона могла бути сильною некроманткою – щонайменше, для такого провінційного містечка, як Райн, але це зовсім не значило, що вона мусила стати шибайголовою і ходити на патрулювання одна. 

  – Я розумію, – знову взялася за своє вона. – Справді. Але чому би вам не дати мені когось в пару? Я ж навіть ніколи раніше не була на нічних патрулюваннях. 

На це пан Рубчик розсміявся. 

 – Хто сказав, що з тобою нікого не буде? Там ще буде той штрих з міськуправління, глянеш у паперах. От і складе тобі компанію. 

Айза скривилася. У Кривому горбі, можливо, були не найсильніші некроманти, але й випускників сільських шкіл вони не набирали. А на посаду міського некроманта останніми роками, здавалося, міг потрапити будь-хто. 

 – Міський некромант – що скалка в дупі і бельмо на оці. 

 – Та воно й так, а мусиш із ним працювати. А тепер все, виконуй! І геть з очей моїх!

Пан Рубчик відвернувся від неї і втупився у вікно, де вже помалу сходив місяць. Робочий день у Кривому горбі тільки-тільки починався, і перед ним була ще купа роботи. 

Айза понурено вийшла з кабінету, наостанок прикривши двері зовсім трохи сильніше, ніж вартувало би. Ще не зовсім грюкання, але все ж дає зрозуміти, що вона не надто задоволена. Перед кабінетом на хиткій лавиці сиділа Алісія і заточувала меча. 

 – Що, таки відправив на чергування? – запитала вона, навіть не відриваючись від точила. Лезо вже виглядало так, наче ним можна було порізатися, навіть якщо просто надто довго на нього дивитися. 

 – На дванадцяте, – розчаровано кивнула Айза. Вона би присіла поряд на лавицю, але та хиталася так, що вона все ж не ризикнула. – Саму, уявляєш! Та я ж тут тиждень неповний пробула, яке патрулювання?.. 

Вона розпачливо сплеснула руками. В університеті і на практиці їх водили на кладовища організованими групами під наглядом старших некромантів, і якщо її чомусь і навчили – некромант ніколи не ходить один. Щонайменше, той, що хоче залишитися живим. 

Алісія покивала. Вона поклала меча у піхви і метким рухом закинула точило у велике відро у протилежному кутку кімнати. 

 – Це він перед Жнивами таке виробляє. Щороку, до речі, скоро побачиш. Зараз це він ще шовковий, вважай, а тижні за три, чи за місяць – отоді нам всім весело буде.