1

Джейкоб

***

- Ти ж несерйозно? - Вигукнув у спину батька і голосно засміявся.

Ні на мить не міг повірити, що вся та чортівня, яку він просовував останні п'ять хвилин, хоч на грам могла бути правдою. Це ж навіть в голові не вкладається... Настільки дико це все було...

Я був певен, що батько, як завжди, хотів мене залякати. Проходили – знаємо. Зараз будуть погрози, після вмовляння. Ну а наприкінці ми сторгуємося на потрібній сумі, щоб він міг спокійно поїхати на свою роботу, а я знову став слухняним сином на кілька днів.

І так, доведеться погодитись, бо вчора я подряпав тачку і її треба везти на фарбування. Тож потрібно якнайшвидше переходити до фінальної частини розмови та провалювати з цього гидкого місця.

І куди він мене приволік? Тітка якась дивна сидить навпроти мене, вивчає таким поглядом, наче я на голову хворий.

- Він може приходити сюди щодня з третьої години дня й бути тут до самого закриття. - Батько звертався до тітки, на мене навіть не дивився. Що за справи? Про що це він зараз говорить? До якого ще, чорт візьми, закриття?

- Нам завжди потрібна допомога, тварин тут багато, тож зайві руки ніколи не завадять.

- Батько, ти серйозно? Ти мене куди притягнув? Які тварини? - Схопився зі стільця і ​​підійшов до батька. Окей, я наробив лайна. Перейшов усі межі. Але це ж не привід ігнорувати мене вже який день. Вистачить вже носа задирати та показово мене провчати.

- Тепер ти тут працюєш, - батько нарешті глянув на мене, а я знову не втримався від гучного сміху. Оце класний жарт, тільки мені щось ні чорта не смішно!

- Ага, а ще я ельфом на Різдво підробляю. Гаразд, поржали й вистачить. Вважай, що ти мене налякав, я все усвідомив і...

- Ключі від машини, - простяг руку і подивився так, що до мене нарешті дійшло, що жарти скінчилися. Тачку у мене ще не відбирали, отже, справа погань. Старий і справді розлютився на мене.

- Стривай... Поговорімо. - Намагаюся хоч якось переконати батька не робити поспішних висновків, раніше я завжди міг з ним договоритися.

– Давай. Якщо тебе відрахують з інституту - поїдеш до закритого коледжу для важких підлітків. Я більше не розв'язуватиму твої проблеми й прикривати всі твої витівки. Досить! Це була остання крапля! - Гарчить старий і я справді розумію, що пахне смаленим. Наробив я звичайно чортівні на свою голову...

- Ну так я там взагалі ні до чого...

- Ключі! - Крикнув так, що тітка зі стільця підскочила, а я зціпив зуби й кинув ключі від тачки на стіл.

- Все?! - Прокричав у відповідь, на що батько скоротив між нами відстань і промовив, дивлячись мені в очі.

- Шість днів на тиждень ти тут будеш працювати! Хоч одна скарга на тебе, і ти збираєш свої манатки. Хоч одна скарга з інституту, і ти збираєш манатки. Ще хоч одна витівка і ти...

- Збираю манатки, - тут дебілом треба бути, щоб не зрозуміти.

- Не шкодуйте його, напружуйте по повній програмі і якщо щось не так, то одразу дзвоніть. - Ці слова вже були адресовані тітці й вийшов з кабінету.

Ну, твою ж матір! Потрібно було настільки тупо спалитися в універі, що тепер мені або доведеться відпрацьовувати чортову кількість годин в цьому зоопарку або як там його? У розпліднику? Або під зад ногою з інституту. І все це через одну дурепу, яка наробила лайна сповна, а я маю тепер його розгрібати. Ну нічого, до неї я ще дістануся. Провчу так, що вона на все життя запам'ятає. Я просто так цього не залишу!

Я думав, що старий розв'яже всі проблеми, як завжди, але тут він раптом вирішив згадати, що мене треба виховувати? Ну і чорт з ним, мені доведеться грати в цю гру. Тому що, зважаючи на все, батько не жартував, цього разу він точно відправить мене до закритого коледжу. А ось туди я точно не хочу потрапити. Кажуть, що звідти нормальним не виходиш. Тільки на всю голову звихнутим. А мені ще рано бродити по світу та лякати людей вискакуючи з підворіття, ще не час казати "бувай" своєму даху.

- Ходімо, познайомлю тебе з твоєю наставницею, - тітка мені мило посміхнулася і знову подивилася, як на душевного хворого. Таке складалося враження, що я маленька дитина, яку залишили на перевиховання, а вона найкраща вихователька року й вже потирає руки в передчутті чергової перемоги над шкідником-хлопцем.

- Наставницею? - Піднявши брови, я ледве знову не заіржав. Значить, у мене ще й начальниця буде? Дівча? А ось цей момент мені подобається. Отже, варіант відкосити від відпрацювання у мене все ж таки буде? Адже що може мені зробити якась дівка? Пальцем пригрозити й то, якщо вистачить наснаги.

Жіночка веде мене довгим коридором і чим ближче ми підходимо до мого робочого місця, тим чіткіше я чую нявкання котів і гавкіт собак. Скільки ж їх там? Десятки? Сотні? Тому що шум такий неначе через пару секунд кінець світу настане.

- Мілано, знайомся, це твій новий помічник - Джейкоб.

Роблю крок вперед, знаходжу поглядом дівчинку і відразу завмираю на місці. Руки самі в кулаки стискаються. Злість накочує на мене такими хвилями, що я ледве можу себе стримати в руках. Я впиваюся поглядом у ту саму дівку, через яку в мене зараз проблем стільки, що хоч на місяць вий. А дівчисько мене бачить і тут же в лиці змінюється. Блідне. Робить крок назад. Отже, впізнала й зараз шукає шляхи відступу, а вони їй точно згодяться. Я просто так все не залишу.

- Мілана, значить? - Розтягую губи в посмішці, роблю крок уперед. Нависаю над дівчиськом. В цей момент вона неначе зменшується в зрості та стає взагалі ліліпутом.

- Мілано, ти тоді йому все покажеш, а мені треба йти. Бо аптека закриється, і я не встигну купити ампули. - Тітонька не помічає того, яким зацькованим зараз звірятком виглядає її помічниця, й звалює звідси розв'язуючи мені руки. Тепер нам ніхто не завадить.

- Зачекайте... - Пищить дівчисько до свого рятівного круга у вигляді жіночки, яка вже прямує в аптеку і намагається зробити крок убік, але я роблю крок уперед і змушую її зайти в куток. Певно вона була б зараз щаслива злитися зі стіною. Але це суто її проблеми.

Тітка йде, так і не почувши її писку про допомогу.

- Я ж казав, що ми ще зустрінемося, крихітко.