Розділ 23. Еліс

РОЗДІЛ 23

Еліс

     Лише залізні ґати відділяли мене від свободи. Я вчепилася в них руками і хотіла зламати, наче ті були гілками дерев. Та моя клітка не піддавалася. Я застрягла у ній, наче пташка, яку поневолили і прирекли на смерть. Сльози текли обличчям і мали смак відчаю. Я гамселила кулаками по залізу, і пальці, зрештою, вкрилися кровʼю. Та біль не приходив. Лише страх, що розтікався тілом.

     Раптом я побачила тінь, що поволі наближалася до моєї вʼязниці. Вона потроху набувала обрисів і нарешті перетворилася на мою сестру. Та дивилася мені прямо в очі, не кліпаючи і не відводячи погляду.

—Хлоє? Що ти тут робиш? — вигукнула я, ковтаючи повітря.

—Прийшла подивитися, як ти страждаєш, Еліс, — спокійно мовила сестра, вигинаючи вуста в посмішці.

—Що ти таке кажеш? — вжахнулася я.

—Ти чудовисько, Еліс. Корчиш із себе жертву, налякану голубку, але ти брехуха. І зараз платиш за це сповна, — гмикнула Хлоя.

—Це не так! Я люблю тебе, сестричко. І ніколи тобі не зашкоджу, — схлип вирвався з мого горла.

—Справді? Тоді що це? — вигнула брову Хлоя і показала на свій живіт.

     З нього стирчав ніж, а кров просочувала білу сорочку Хлої. Вона скрапувала на підлогу з огидним звуком і забарвлювала бетон в червоний.

—Це ти зі мною зробила! — зашипіла Хлоя і впала на коліна.

—Ні! Це якась помилка! — закричала я, відчуваючи, як серце стискається від неприродного холоду.

     Усе це брехня. Це не навсправжки. Має бути якийсь вихід. Я повалилася на підлогу своєї клітки і заплющила очі, щоб не бачити жахливої картини попереду. Це не може бути правдою.

     Я знову розплющила очі і глянула на свої руки. Ті були вкриті кровʼю по самі лікті.

—Ти вбила мене, сестро! — хрипко мовила Хлоя.

     Ні.

     Ні.

     Ні.

     Я прокинулася з криком і різко підскочила на ноги, хитаючись від раптового запаморочення. Це сон. Усього лише нічний кошмар. Сльози полегшення потекли обличчям, і я знову осіла на підлогу, здригаючись. Серце досі шалено билося у грудях, а тіло закрижаніло від страху. Усе це неправда. Лише витівки уяви. Наслідки усього пережитого.

—Що сталося, Еліс? — напружено запитала Аврора, підходячи ближче.

—Просто поганий сон. Не переймайся, — відмахнулася я.

—Ти впевнена? Вигляд в тебе не дуже, — пробурмотіла жінка.

—Все гаразд, справді, — зітхнула я і сперлася спиною на холодну стіну, намагаючись позбутися жахливих картин у голові.

—Я розумію. Мене теж мучать кошмари, — озвалася Рубі. — Хоча реальність ненабагато краща за них. Навіть не знаю, де хотіла б перебувати більше.

     Я відсторонено кивнула, збираючи себе до купи. Думки про Хлою змушували мене здригатися. Як там моя сестра? Чи потрібна їй допомога? Як шкода, що я не маю можливості їй зателефонувати. Почути її голос. Справжній голос, а не той, що переслідував мене уві сні. Той був холодним і безживним. Але Хлоя не така. Вона найдобріша людина з тих, кого я знаю.

—Коли вже нарешті щось станеться? Ці тиша й спокій мене насторожують, — мовила Аврора, нахмуривши брови. — Вони наче випробовують наше терпіння.

—Певно, це новий спосіб тортур. Змушувати нас чекати найгіршого, — знизала плечима я.

—Я теж так вважаю, — кивнула Рубі. — Але ми не піддамося. Хай бачать, що ми не зламалися.

     Жінка мала рацію. Та я не була певна, що досі залишаюся цілісною. Чи не розбилася на уламки, ніби скляна статуетка. Чи відчуваю себе собою. І це лякало мене більше, ніж будь-які випробування.

     Та я не подавала вигляду. Залишалася незворушною, поки усередині лютувала буря. Проте краще вона, ніж суцільна порожнеча. Я не могла дозволити собі перестати відчувати.

—Як гадаєте, що чекає на нас далі? Яке випробування придумають наступним? — тихо запитала я, щоб підтримати діалог, який не мав жодного сенсу.

—Хто ж їх знає? Були мотузки, отрута, скриньки. Навіть не уявляю, що ще може бути, — знизала плечима Рубі й пробурмотіла. — Хіба що бої без правил. Хто кого швидше прикінчить.

—Цілком може бути, — гмикнула Аврора. — Я вже нічому не здивуюся.

     А й справді, що нас може вразити? Після усіх цих днів все почало сприйматися як буденність. Наче це не кривава гра на виживання, а звичайна дитяча забавка. Як, виявляється, швидко можна звикнути до жорстокості. Проте не завадило б знати, чого очікувати.

     Ніби прочитавши мої думки, кімнатою полинув знайомий до дрижаків голос. І він не віщував нічого хорошого.

—Вітаю вас на четвертому випробуванні. Воно буде водночас дуже простим і в свою чергу складним. Одна з вас має розповісти про свою найбільшу і найстрашнішу таємницю. Лише чистісіньку правду. На все у вас десять хвилин. Увесь цей час стеля буде опускатися. Якщо впорається — усі виживуть. Якщо ж ні — усі загинете і гра не матиме переможця. Надумаєте збрехати або розповісти не те — гра так само закінчиться для усіх. Тож будьте обачними і прийміть правильне рішення, — прогримів голос і спокійно додав: — Час пішов.

     Цього разу таймер засвітився на підлозі. Я кинула на нього байдужий погляд і здригнулася, коли щось грюкнуло і закрипіло. Це стеля над нами почала повільно опускатися вниз, погрожуючи усіх розчавити. Мороз пройшовся по моїй шкірі, а страх розійшовся нутрощами.

—Що ж, усе навіть легше, ніж я гадала, — мовила Рубі. — Усього лише один секрет в обмін на три життя. Аж занадто просто.

—То давай, починай. Розкажи нам свою таємницю, — вигнула брову Аврора, спопеляючи жінку поглядом.

—Чому одразу я? Нас, взагалі-то, тут троє, — скривилася Рубі, накручуючи на палець пасмо волосся.

—Ти ж сказала, що це так легко. Чому ж тоді зараз придумуєш відмовки? — запитала я, відчуваючи, як серце прискорює своє биття.

—Бо все має бути по-чесному. Ви так не вважаєте? —  пробурмотіла жінка.