Розділ 21. Еліс

РОЗДІЛ 21

Еліс

     Нас знову приспали.

     Я гадки не мала, чи був то якийсь газ, чи щось інше. Зрештою, це не мало значення, адже ми знову вимушено поринули в сон і опинилися в іншому місці. Щоправда, воно мало чим відрізнялося від своїх попередників.

     Змінилося лише одне.

     Маленьке вікно, закрите ґратами, через яке пробивалися кілька сонячних променів.

     Як же давно я мріяла побачити сонце! Після напівтемряви воно відчувалося як благословення. Згадка про те, що там, назовні, досі є світ, і в ньому нічого не змінилося.

     Я піднялася на свинцевих ногах і насилу попрямувала поближче до вікна. Воно було так високо, що ледь сягало моїх очей, але давало змогу роздивитися кілька дерев і шматочок блакитного неба. Обличчям потекли неконтрольовані сльози радості й полегшення. Те, що раніше було буденністю, тепер стало подарунком долі.

     Очі пекли від незвично яскравого світла і солоних сліз. Та я продовжувала дивитися на вулицю, не в змозі відвести погляд. Здавалося, ніби я нарешті опинилася у раю, і янголи зараз спустяться з небес, щоб забрати мене з цієї пекельної бетонної вʼязниці.

—Вони все-таки над нами змилувалися, — пробурмотіла Аврора і повільно підійшла до мене. — Усе це так дивно, скажи?

—Здається, ніби свобода так близько, що можна дотягнутися рукою. Одне лише вікно відділяє нас від зовнішнього світу, — тихо мовила я.

—То, може, нам спробувати його позбутися? — озвалася Рубі, досі сидячи на підлозі. — Можливо, це наш єдиний шанс на порятунок.

—Як ти це собі уявляєш? — пирхнула Аврора. — На ньому ґрати, та навіть без них ми б навряд чи змогли пролізти. Занадто малий отвір. І це незважаючи на те, що його нічим розбити. Одним словом — неможливо.

—Тоді що залишається робити? Дивитися туди, куди нам ніяк не потрапити? — гмикнула Рубі, прибираючи з обличчя пасмо рожевого волосся.

—Радій, що воно тут є. Як-не-як, хоч трохи веселіше, — знизала плечима я.

—Краще б не було. Хоча б не давало марних надій і спокус, — тихо промовила Рубі. Жінка лягла на спину, втупившись поглядом у стелю. Її обличчя не видавало жодних емоцій, та я відчувала той біль, який жінка ховала за крижаною стіною спокою і байдужості.

—Ми обовʼязково щось придумаємо, — звернулася я до Рубі і до самої себе. — Не втрачай надії.

—Я поступово перестаю вірити в це, Еліс. Якби була лазівка, ми б вже давно вибралися звідси. Але її немає. Так само, як скоро не стане нас самих, — мовила Рубі, заплющивши очі, що поволі наповнювалися сльозами. — Якщо ви цього не розумієте, то просто обманюєте себе. Адже порятунку немає.

     Я зітхнула і знову сіла на холодну підлогу. Можливо, Рубі мала рацію. Можливо, надії й сподівання дійсно були лише марнуванням часу. Та я не могла це прийняти. Хотіла вірити у краще, навіть поразка ставала майже очевидною.

     Адже якщо я перестану вірити, то опинюся у темній безодні відчаю і страху. І зрештою, загублюся у цій пітьмі, не в змозі відшукати вихід.

—Що нам робити тепер? Коли немає цих жахливих випробувань? — похмуро запитала Аврора, спираючись на бетонну стіну.

—Радіти миті спокою, — пробурмотіла Рубі, досі не розплющуючи очей.

—Пропоную згаяти час за розмовою. Зрештою, ми майже нічого не знаємо одна про одну, — знизала плечима Аврора.

—Можливо, це непогана ідея, — кивнула я, хоч і не відчувала всередині такої впевненості. Чи варто розповідати іншим про своє життя?

     А тоді я подумала, що це не має значення. Все одно двоє з нас не виживуть. Гіркота розлилася моїми нутрощами.

—Що ж, нехай, — байдуже мовила Рубі. — Тоді почни першою.

     Аврора трохи повагалася, ніби обдумувала кожне слово. Гадала, де може збрехати. Чи могла б я їй за це дорікати?

—Я народилася на околицях Вашингтона, та гамір міста не надто мене приваблював. Тож після завершення юридичної освіти я переїхала до Чарлстона і оселилася в домі своєї бабусі Шарлоти. Вона була рада приймати мене у себе. Я почала працювати адвокатом у невеличкій компанії і жила звичайне життя у тиші й спокої. Аж поки бабуся раптово не померла. Тоді моє життя перевернулося. Я залишилася сама, хоч і отримала у спадок будинок. Та він не давав мені того спокою, що раніше, — сумно зітхнула жінка. — Одного дня я не витримала усієї цієї напруги й самотності, тож пішла у місцевий бар, аби хоч трохи забутися. А там, як ви знаєте, мене і викрали.

—Це так жахливо, — співчутливо мовила я. — Шкода тебе і твою бабусю. Та і я добре тебе розумію.

—А що сталося в тебе? — задумливо запитала Аврора, досі перебуваючи глибоко в думках.

—Я завжди жила тут, у Чарлстоні. Але моя сімʼя була не надто заможна. Ми не могли дозволити собі всього, що хотіли, — знизала плечима я. — Моя мрія стати художницею розвалилася під тиском батьківських очікувань. Вони хотіли, щоб я стала успішнішою за них. Але, на жаль, цього так і не сталося. Коли помер батько, матір застрягла у глибокій депресії, а молодша сестра Хлоя вимушена була піклуватися про неї, занапастивши натомість своє життя.

     Моє серце стиснулося від згадки про сестру, та я взяла себе в руки й продовжила:

—Я ж орендувала дешеву квартиру і вимушена була присвятити увесь вільний час роботі. У будні — секретарка, а на вихідних — офіціантка. Цього ледве вистачало на житло і допомогу сімʼї, яку я вимушена була полишити. Самотність і бідність пригнічували мене. Та попри це я не полишала спроб змінити своє життя на краще. Аж поки мене не звільнили. І в той самий день я потрапила в аварію. Після чого, зрештою, опинилася тут.

     Коли я розповіла свою історію, то відчула певне полегшення. Наче з грудей нарешті дістали важкий камінь, що заважав дихати. Вилити комусь душу — ось чого мені так не вистачало.

—Співчуваю, Еліс, — похитала головою Аврора. — Я хоча б завжди мала достатньо грошей, щоб жити повноцінне життя і ні в чому собі не відмовляти.