Розділ 7. Еліс

РОЗДІЛ 7

Еліс

     Пітьма поглинула все навкруги, коли прохід за мною закрився. Я опинилася у пастці без жодного джерела світла. Залишалося крокувати вперед наосліп, тримаючись руками за стіни. Як довго мені доведеться іти, і чи знайду я вихід? Мої невпевнені кроки відлунювали вузьким замкнутим простором. Страх розтікався тілом, та я не мала іншого вибору, окрім як продовжувати йти. Незважаючи на втому, рани і безпорадність. Я маю вибратися звідси. І дізнатися, що чекає на тому кінці тунелю.

     Здавалося, я блукала у темряві вже дуже довго. Тут час йшов інакше. В будь-якому випадку, коридор ніяк не закінчувався, на відміну від мої сил. Ноги підгиналися, та я продовжувала йти, не бажаючи тут застрягти. Десь попереду раптом спалахнула світла цятка. З кожним моїм повільним кроком вона все збільшувався, аж поки не перетворилася на білий прямоткутник. Ось він — довгоочікуваний вихід.

     Я прискорилася і ледь не вилетіла у простору кімнату. Вона мало чим відрізнялася від першої, однак була світлішою. Але здивувало мене інше. У центрі приміщення стояв круглий стіл, а навколо нього — пʼять стільців. Їх займали дві незнайомки.

     Жінки помітили мою присутність і напружилися. Я ж обережно підійшла і сіла на вільний стілець. Ми мовчки дивилися одна на одну, аж поки брюнетка з неохайним каре не заговорила:

—Я Аврора Соул. А ти хто така? — зелені очі жінки уважно роздивлялися мою постать.

—Еліс Кроуфорд, — знизала плечима я, подумки оцінюючи, ким могла бути ця Аврора.

     Тим часом до розмови приєдналася інша жінка азійської зовнішності зі світло рожевим волоссям і пірсингом у носі.

—Я Рубі Тейлор, — гмикнула вона, заправляючи пасмо за вухо і вигинаючи вуста в нещирій посмішці. Щось з цією жінкою точно було не так. Мені геть не подобався зухвалий погляд її лисячих карих очей.

—Де інші? Наскільки я розумію, нас має бути пʼятеро, — зацікавлено запитала я.

—Думаю, досі шукають шлях у темряві, — невпевнено похитала головою Аврора.

     У цю мить в кімнату вилізла жінка з каштановим хвилястим волоссям. Її налякані карі очі оглядали кімнату і зупинилися на нас.

—Що відбувається? Хто ви такі? — забелькотіла новоприбула, здригаючись усім тілом. — Ви мене вбʼєте?

—Заспокойся, дурненька. Ми в такому ж становищі як і ти, — втомлено зітхнула я. — Сідай до нас.

     Жінка завагалася, але все ж таки сіла на один з двох вільних стільців.

—Як тебе звати? — запитала Аврора. З її погляду, можна було зрозуміти, що насправді жінці байдуже.

—Рейчел Шерілтон, — тихо мовила незнайомка. Все її тіло було вкрите синцями і подряпинами, а проста біла майка розірвана у двох місцях.

     Ми по черзі представилися.

—Добряче ж тебе хтось відлупцював. Що сталося? — вигнула брову я.

—Я не знаю. Поверталася ввечері з роботи, аж тут хтось підійшов ззаду. Кинув мене на землю і почав бити. Останнім був удар по голові. Далі все як в тумані, — прошепотіла Рейчел.  Її очі наповнилися сльозами.

—Ти не бачила, хто це був? — запитала Рубі, намотуючи пасмо волосся на палець. Ця жінка почала неабияк мене дратувати.

—Ні, не бачила. На обличчі була маска, — пробурмотіла Рейчел.

—Добре ж вони підготувалися. А ти як сюди потрапила,  Авроро? — зацікавлено мовила я, намагаючись поступово складати пазл.

—Я була у барі. Самотньо пила і слухала музику. Аж раптом  стало погано, і я втратила свідомість. Напевно, щось підсипали у напій.

—Цікаво, що усіх нас викрали різними способами, — задумливо сказала Рубі. — В мене вкрали сумочку. Я побігла за грабіжником, а той різко розвернувся і вдарив мене електрошокером.

—А я потрапила в аварію. Зрозуміло, що навмисну, — зітхнула я, обдумуючи усю отриману інформацію. Дійсно, кожне з викрадень було інакшим. Але чому потрібно було вигадувати так багато різних способів? З думок мене вирвав стривожений голос.

—Що тут відбувається?

     Я озирнулася на останню прибулу жінку і ледь не впала зі стільця.

     Це що жарт?

     Біля стіни стояла жінка з рудим каре. Але вона не була черговою незнайомкою. Це була та клята інвесторка — Нора Лайтервуд. У грудях спалахнув гнів. Ця жінка і тут мене знайшла.

—Мені хтось відповість? — знову запитала жінка.

—Та йшла би ти до біса, — пробурмотіла я, ледве втримуючи себе на місці.

     Нора роздратовано подивилася на мене, сповненими гніву, блакитними очима, і здивовано відкрила рота.

—Кого я бачу. Чи це бува не ти та незграбна дівка, що зіпсувала мою улюблену сукню?

—Через тебе я втратила роботу, нахабо.

—Я не винна, що ти криворука, — пирхнула жінка.

—Як ти мене назвала? — я різко встала зі стільця.

—Годі, заспокойтеся, — гаркнула Аврора і перевела погляд на рудоволосу. — Як тебе звати?

—Нора Лайтервуд. І я не розумію як опинилася тут, серед таких як ви, — зверхньо мовила жінка.

—Стули пельку, — зашипіла я.

—Як тебе викрали? — запитала Рубі, не звертаючи уваги на мої слова.

—Вночі у мій будинок хтось вліз. Я почула звуки і встала подивитися. Він хотів пограбувати мене. Я побігла до телефону, щоб викликати поліцію, та мені по голові вдарили вазою. А це ж, вибачте, антикваріат! — розвела руками жінка.

     Я просто не могла повірити. Цю Лайтервуд викрали, а вона думала тільки про зіпсовану дорогу вазу. Що з людьми роблять гроші!

—Отже, логіку у цих викраденнях ми навряд чи знайдемо, — підсумувала Рубі. — Що тепер будемо робити?

     Усі розгублено знизали плечима.

—Наскільки я розумію, гра вже почалася, — мій голос перервав напружену тишу. — Але з цієї кімнати нема виходу, якщо звісно його теж не приховали. Нам залишається тільки чекати, що буде далі.

—Але ж ми тут помремо від спраги і голоду, якщо будемо сидіти і нічого не робити, — заперечила Рейчел. — Треба щось придумати!