Розділ 59.3

Коли Ів поїхав, я з новою силою відчула хвилювання, що стискало серце і перетворювало хвилини у вічність. Не в силах більше сидіти на одному місці, пішла шукати лікаря. На щастя я зіткнулася з ним в дверях реанімаційного відділення.

— Миколо Степановичу, як мій син? — запитала з тремтінням в голосі.

На обличчі лікаря читалося полегшення. Він тепло всміхнувся і легким порухом руки доторкнувся до мого плеча.

— Криза минула, Софіє Сергіївно, показники в нормі, до ранку потримаємо його тут, а потім переведемо у звичайну палату, — сказав Микола Степанович. — А зараз ви можете побачити свого сина. Він на вас чекає. У вас є халат, бахіли?

— Так, я разом з ліками віддала медсестрі.

— Зрозуміло, хвилиночку… — лікар заглянув до сестринської і промовив:

 — Людмило, дай мамі Іскрицького комплект для відвідувачів і проведи до дитини.

Медсестра, повненька жвава жіночка середнього віку, швидко вибігла з комплектом в руках. Я одягнулася і ми пішли реанімацією. Зайшовши до палати, де лежав мій син, я подумки подякувала Богу за спасіння моєї дитини і відчула, як важкий тягар падає з моїх плечей. Зі сльозами на очах поспішила до Матвійчика.

 Побачивши мене, синочок радісно усміхнувся і легенько помахав перебинтованою ручкою.

— Мамуся! — прошелестів він. — Ти прийшла!

Я підбігла до ліжка і схопила його маленькі долоньки в свої, цілувала холодні пальчики, намагаючись не зачепити катетер. 

— Мій синочок, моя пташечко, я тут вже давно! Все чекала, коли мене пустять до тебе! — лагідно промовляла, не випускаючи його рученят зі своїх долонь.

— Мені так було боляче, мамо, я так злякався! — жалівся Матвійчик.

— А зараз? Зараз десь болить? — сполохано запитала.

— Вже ні… Але сильно хочу спати.

Я погладила синочка по скуйовдженій маківці і поцілувала в блідий лобик.

— Спи, Сонечко, я буду з тобою. Якщо прокинешся і мене не буде, то я вийшла в туалет або до медсестри і скоро повернуся. Головне, не лякайся.

— Добре, а я ж одужаю? — запитав Матвійчик, кліпаючи синіми оченятами, які стали ще більш виразними через темні круги під ними.

— Звісно, моя Пташечко! Лікар сказав, що тепер буде все добре. Декілька днів побудемо в лікарні, а потім поїдемо додому, а зараз спи.

Я поправила його ковдру і почала тихенько наспівувати колискову, яку так любив Матвійчик. Синочок посміхнувся, позіхнув і закрив очі. Через кілька хвилин він вже тихенько сопів. А я дивилася на нього і боялася поворухнутися.

До палати зайшла Людмила, вона принесла подушку та ковдру.

— Взагалі-то ми таке не практикуємо, але лікар дозволив, — пошепки промовила вона. — Ви можете перепочити на кушетці. Якщо щось треба буде, то звіть, я сьогодні чергую. І ось, — медсестра поклала свою ношу на вузький тапчан і підійшла до мене. З карману халату вона дістала ключі від моїх квартири та автівки, технічний паспорт і передала мені. — Ваш родич просив передати, а ще сказав, що з вашої кішкою все гаразд.

— Дякую, — тихо промовила, забираючи речі і ховаючи в сумку.

Ніч пройшла спокійно, я трохи дрімала, але більшість часу сиділа біля сина. Періодично заходила Людмила і перевіряла стан Матвійчика.

Вранці в нього взяли аналізи, показники були доволі непоганими, тож нас перевели у звичайну палату.

Приїхали батьки з моїм молодшим братиком. Вже, коли вони були в Києві, я їм розповіла про те, що сталося. Звісно, мама з татом докоряли, чому я не зателефонувала їм відразу, але мені було спокійніше від того, що вони без тривоги доїхали. Як сказав Микола Степанович про вчорашній день, допомога донорів була дуже вчасною, а тому шанси на одужання з мінімальною реабілітацією у Матвійчика збільшувалися щогодини.

Батьки весь час проживали в моїй квартирі і всіляко допомагали. Декілька разів телефонували Ів та Денис. Вони запитували про здоров’я дитини. З останнім я більше не порушувала питання про розмову, та мені і не до того було він теж мовчав.

Я все більше схилялася до думки, що краще мені звільнитися і тимчасово переїхати з Матвійчиком до батьків у село, поки він не зміцніє після хвороби. А ще мені не хотілося на роботу, бо там був Денис. Якщо наші стосунки завершилися, то бачити його щодня було б вище моїх сил. Як кажуть: "Після великого кохання друзями не залишаються!"

Матвійчика виписали під нагляд педіатра через сім днів. В той же день я написала заяву на звільнення і передала Аліні. Ні, я не їздила до офісу, а занесла їй прямо додому. Наступного дня вона мені повідомила, що Тарновський підписав заяву, навіть без відробітку. Водночас я відчула полегшення і душевний біль, що від мене так легко відмахнулися. “Не такий вже я цінний співробітник, раз навіть не намагалися вмовити!” — подумалося мені і в серці занило до злих сліз з очей. Я тихенько вмилася, поки ніхто з домашніх не побачив мене в такому стані. Я поглянула у вікно спальні. Золота осінь буяла всіма барвами, де-не-де пролітала павутина, символізуючи бабине літо.

"От і все!" — сказала я собі. — "Як колись я прощалася з Вінницею, перегортаючи сторінку зі свого життя, так і скоро я попрощаюся з Києвом."