Розділ 58

Я все більше думала про те, як поговорити з Денисом про нашого сина, але ніяк не траплялося слушної нагоди. Після виходу IT Global на світовий ринок роботи суттєво добавилося. Я вже давно переросла функції асистента керівника і стала проджект менеджером компанії. В мої обов'язки входило управління проектами; ведення переговорів; складання планів та кошторису; контроль якості та термінів; організація виставок та конференцій. Це було цікаво і водночас виснажливо. Денис фактично займався тим самим. Йому теж вистачало навантаження. За технічну частину відповідав вже Юрій Андрійович — це була його стихія. Через великий об’єм замовлень ми навіть стали рідше зустрічатися з Денисом в неробочий час, адже працювали понаднормово. За ланчем ми говорили про роботу, за кавою теж про роботу. Навіть і в ліжку б говорили про неї, якби воно було. Ми розуміли, що так не може далі продовжуватися, тому домовилися, що як завершимо найбільші проекти, візьмемо відпустку на кілька днів. Саме тоді я планувала розставити всі крапки над “і”, щоб між мною і Денисом не було ніяких таємниць.

Була середина вересня, але погода продовжувала балувати теплом та яскравим сонечком. В суботу я з Денисом поверталися з зустрічі з ключовими партнерами, які спеціально прилетіли до Києва з Берліну. Це була остання важлива справа перед відпусткою. Денис запропонував мені пообідати в заміському ресторані. Я погодилася, тому що мріяла нарешті відпочити. Тим більше, що батьки пообіцяли завтра приїхати і забрати Матвійчика до себе на тиждень.  Дорогою до ресторану ми говорили про все на світі, жартували і слухали музику. 

— Кохана, а може… давай полетимо кудись до океану чи до моря?! — запропонував Денис, — Уяви, тільки ти, я, пісочок і багато води!

Я зраділа такій ідеї.

— Супер! Давай зателефоную в декілька туристичних агенцій і запитаю, що в них є на ці дні!

Я дістала з сумочки смартфон і тільки зараз зрозуміла, що в ньому був увімкнений беззвучний режим. Я так роблю тільки під час важливих зустрічей. А от сьогодні добавити звук забула! Висвітилися пропущені дзвінки від Марії Павлівни та ще якийсь незнайомий номер. Перший вхідний годину тому. Погане передчуття холодною рукою здавило серце. Я набрала Марію Павлівну і вона відразу взяла слухавку.

— Софійко, де ти?! Тобі треба терміново їхати до лікарні! Біда! Ой, біда трапилася!

Я відчула гул в голові і наростаючу хвилю паніки.

— З ким біда? Чому в лікарню? — запитала, намагаючись не думати про найгірше.

— Матвійчик! — жінка почала плакати, — Він помирає!

— Як помирає??? Що??? Що з моїм сином?! — кричала я, наче це могло допомогти, — В якій він лікарні?

Мене охопив липкий безмежний страх. Мов крізь товщу води, я почула як запищали гальмівні колодки.

— В Охматдиті, в реанімації! Ми гуляли в Голосіївському парку,... Матвійчик побіг за м’ячем… в зарості… і його вкусила змія,... мабуть він наступив на неї, — продовжувала розповідати через схлипи Марія Павлівна.

Денис з’їхав на узбіччя і зупинився. Я повернулася до нього і крикнула:

— Швидко! В Охматдит, мій син помирає!!!

Треба віддати Денису належне, він хутко розвернувся через дві суцільні смуги і, суттєво перевищуючи швидкість, ми поїхали в бік Києва.

А тим часом в телефонну розмову втрутився лікар.

— Ви мама Матвія Іскрицького? — запитав він суворо.

— Так, що з моїм сином?! — на межі істерики вигукнула я.

— Вашого сина вкусила гадюка. Отрута цієї змії чинить на організм гемолітичний вплив. В місці укусу утворився набряк та множинні крововиливи. Ми побоюємося, що можуть  відбутися внутрішні крововиливи у різних органах тіла. Крім того у нього тяжка алергічна реакція та інтоксикація. Ми робимо все можливе, але потрібне переливання крові і негайно. У кого з ваших родичів четверта група крові з негативним резусом?

— Гадюка? Переливання крові… четверта група? З негативним резусом… — повторила я, мов в тумані, розуміючи, що в мене друга плюс, — Я, я не знаю, а у вас хіба не має запасів? 

Дурне питання, але мій мозок від стресового навантаження втрачав здатність логічно мислити.

Лікар, щось говорив про рідкісну групу, про обмежене постачання, а паніка в моїй душі все наростала, стискала горло… Я відчула, як почали синіти і терпнути пальці рук. Їх немов скрутило і телефон почав вислизати.

— Софіє?... Софіє? — крикнув Денис, який весь час спостерігав за мною, — У мене така група крові, я стану донором! Чуєш?!

Мабуть, він побачив, що я заціпеніла, тому підхопив мій мобільний і притулив до вуха.

— Алло, скільки потрібно крові? Так, все буде! Я донор! Ми будемо через кілька хвилин. Ні, не вживав, не приймаю. Так! Куди нам під’їхати? Так! Зрозумів! 

Денис відключився і поклав смартфон на панель.

Потім дістав з кишені своїх дверей пляшку з водою і простягнув мені.

— На, зроби кілька ковтків! І дихай! Глибоко дихай! Все буде добре! Чуєш! — стурбовано промовляв Денис, засовуючи пляшку в мої занімівші руки.

Я тремтячими руками охопила пляшку і випила воду. Спазм в горлі почав проходити.

— Денис, я…хотіла тобі сказати…

— Потім поговоримо, Софіє! А зараз давай! Приходь до тями! Ти потрібна своєму синові! 

Він поклав праву руку на мої холодні пальці і трохи їх стиснув.

— Геть замерзла!

— Я.. я в порядку, дякую.

Мерседес Дениса підлетів до входу в лікарню. Він швидко витягнув мене за руку з салону автівки і ми побігли до потрібного відділення. Там нас вже чекали. На диванчику сиділа зіщулившись Марія Павлівна і тихо плакала, а в мене не було ніяких сил і можливості, щоб її заспокоїти.

У Дениса швидко взяли кров на аналіз, щоб не гаяти часу, а мене покликав лікар. Потрібно було дооформити історію хвороби. Він задавав питання, на які я б воліла не відповідати при Денисові, але той звільнившись стояв поруч і уважно слухав.

— Прізвище, ім’я по батькові дитини?