Розділ 57

Дні летіли за днями. Ми з Денисом поринули у вир пристрасті, але я вперто не залишалася у чоловіка на ніч. Не хотіла, щоб він звикав, бо повернеться мій син і зміну моєї поведінки пояснити буде важко. От вже батько і Матвійчика привіз. Все таки синочок скучив за мною так, що ні поні, яке подарував йому дідусь, ні рідкісні іграшки вже дитину не радували.

А ще, батько побоювався, що Савченко чи Ів проявлять цікавість до хлопчика раніше часу. Якось батько з Матвійчиком виходив з місцевого торгівельно-розважального центру і на парковці зіткнувся зі своїм партнером Олегом та його сином Івом. Добре, що ті поспішали, але мій колишній якось дивно подивився на мого сина. Цей погляд не давав батькові спокою.

Про пропозицію Дениса і про те, що Матвійчик його син, я розповіла батькам ще тоді, коли повернулася додому після прогулянки на яхті. Мама з татом щиро зраділи. Навіть не знаю, хто більше. Вони почали метушитися і вести розмову про підготовку до весілля. Батько наполягав, щоб я все розповіла Денису, а мені було страшно. Я боялася, що Тарновський поведе себе зі мною, як з іншими своїми дівчатами. Одного “прекрасного” дня я отримаю прощальний подарунок і букет квітів. Як я не намагалася переконати себе, що я справді та його єдина, але черв’ячок сумніву все ж таки сидів на самому денці моєї душі. Його упереджене ставлення до мене, як до Віри теж підливало олії у вогнище.

З відпустки повернулася Аліна і мені не потрібно було вже виконувати її роботу. Але секретарка була якась сумна. Вона сиділа тихо, монотонно відповідала на дзвінки, копирсалася в паперах і старанно виконувала все що її просили. 

Під кінець робочого дня вона заглянула до мене. Аліна стояла біля мого столу і переминалася з ноги на ногу. Я відвела очі від звіту і запитально подивилася на неї:

— Софіє, ти звісно можеш мені відмовити, але мені немає більше до кого звернутися…

— Що трапилося?

— Я можу в тебе пожити кілька днів? Може з тиждень. Якщо нічого не вирішиться, я орендую квартиру, якраз зарплату дадуть.

— Чекай, а до цього дня де ти жила? — недовірливо запитала.

— Ми як з Ярославом почали зустрічатися, я переїхала до нього, все було добре, ми з’їздили на Балі, він ні в чому мені не відказував, крім одного… 

Секретарка зітхнула і з її очей скотилася сльозинка.

Я навіть уявити не могла, що ж такого “накоїв” той Ярослав, а Аліна тим часом продовжила:

— Він не хоче мене ні з ким знайомити, ні з друзями, ні з сім'єю. Вчора він поїхав на весілля до своєї рідної сестри на чотири дні.

Я просилася з ним, а у відповідь чула відмазки на кшталт: “ти там нікого не знаєш”, “тобі буде не комфортно”. А коли я намагалася його переконати у зворотному він гаркнув, що їде один і це більше не обговорюється!

Після цих слів Аліна гірко розплакалася до схлипів та гикавки. Я ніяк не могла її заспокоїти.

— Розумієш, я для нього ніхто, пусте місце, іграшка для розваг! Я так не хо-о-чу! 

Я подала їй води, вона жадібно пила, проливаючи частину на сукню, поки не захлинулася.

— Слухай, Аліно, не побивайся ти так, може ти щось не так зрозуміла! — примовляла, стукаючи її поміж лопаток, поки вона намагалася відкашлятися.

Нарешті оговтавшись, Аліна промовила:

— От я і хочу піти від нього, поки його немає дома. Якщо я для нього хоч щось значу, він мене знайде. А якщо ні, то орендую квартиру і буду жити, як жила. Так ти мені допоможеш?

Її погляд прямо таки благав.

Ох, ця жіноча солідарність! Я погодилася допомогти Аліні, хоча мені це було не вигідно.

Закривши офіс, я відправила сповіщення Денису, що сьогодні не зможу з ним зустрітися, на що отримала сумний смайлик. 

Я поїхала з Аліною до квартири її Манюнього. Це були справжні хороми, дворівневий пентхаус з вишуканим дизайнерським оздобленням та системою “Розумний дім”. Аліна провела мені цілу екскурсію і мені було дивно, що все це вона ладна покинути. 

Її Манюній виявився справжнісіньким амбалом судячи з фотографії. Ярослав є власником трьох фітнес-центрів, мережі спортивних магазинів і сам ще працює тренером з боксу. 

Ми з Аліною загрузили до моєї автівки її численний багаж і повернулися до квартири, на прощання посидіти.

— Господи, Аліно, і де це ти з ним познайомилася? — не втрималася я від запитання, коли ми на кухні пили каву з тістечками.

— У його ж фітнес-центрі. Я йшла з заняття, і трапилася йому на очі, коли він приїхав туди знімати рекламний ролик. Потім він попросив мене попрацювати фотомоделлю, а далі завертілося-закрутилося.

— Може ти все таки передумаєш?

— Ні! Досить! Він мене не на смітнику знайшов! 

Вона забрала чашки і швидко сполоснула. Потім заглянула до холодильника.

— Софіє, в тебе є, що їсти? Може заберемо продукти звідси. Вони ж все одно зіпсуються.

Їсти то в мене було що, але ж я не збиралася оселити Аліну разом з собою.

— Забирай все! Холодильник пустий. Я тобі дам ключі від своєї старої квартири, бо сама нещодавно переїхала. Так що можеш там деякий час пожити.

Я розуміла, що ризикую засвітитися з Денисом біля під’їзду, але заспокоїла себе тим, що це не надовго.

Аліна невимовно зраділа почутому:

— Ціла квартира! Дякую!

І вона кинулася мене обіймати.

— Це навіть краще, чим я думала! — не вгавала вона.

— Я може прийду тебе провідати на днях, — промовила, щоб хоч якось пояснити їй в майбутньому свій прихід.

— Звісно, я буду тільки рада!

Ми швидко спакували залишки їжі в лотки, помили посуд, поставили квартиру на сигналізацію і зачинили двері.

Приїхавши, я допомогла Аліні розміститися в моїй “хрущівці”, яка хоч і була охайною, але значно програвала Манюніному помешканню. Аліна ні на що не жалілася. Навпроти, вона була в захваті, бо насправді сама винаймала найдешевші квартири, а до моєї і запросити когось не соромно.

Дорогою додому, я переварювала всю цю ситуацію і розуміла, що Денис теж не поспішав повідомити своїй мамі, що ми зустрічаємося. Про його батька я не думала зовсім, бо там все складно. Придушивши сумніви в зародку я поквапилася до синочка, який і так вже мене зачекався з роботи. Та і Марія Павлівна хотіла додому, все ж таки жінка в літах.