Розділ 52

Ми зайшли до квартири і я випустила Барсика. Котик принюхуючись почав обережно обстежувати нову територію. 

— Може розпакуємо його речі, — запропонувала, кивнувши в бік кота.

— Так, залюбки! — погодився Денис.

Тарновський почав діставати з торби різні пакунки. Побачивши лоток, він вигукнув:

— Дідько, я не купив наповнювач!

— Я взяла залишки, там на дні торби.

— О, чудово! Знайшов. А це що?

Денис дістав з торби пакунок з речами.

— Це котяче вбрання! Светрик, шапочка і курточка на зиму.

— Тобто? Нащо йому це все? — він здивовано подивився на мене. 

— Це не я! Це моя мама так вирішила! Переживала, що якщо ви з ним гулятимете взимку, Барсик замерзне. 

— Мама?!

— Так, я гостювала в батьків деякий час, тож мама попіклувалася про Барсика.

Денис шоковано роздивлявся маленький одяг. Притуляв його до кота і всміхався.

— Передайте мамі мою вдячність, я б до такого не додумався, — промовив генеральний.

— Та я теж! Думаю, Барсик теж буде здивований! Я так і не наважилася його одягти.

Ми подивилися один на одного і розсміялися від комічності ситуації. Я розповіла Тарновському про життя його вихованця, про свою кішку Мусю, а ще як повезла котів до села. От тільки про сина змовчала. Денис розпитував про батьків, як їм живеться в селі, чи є в них господарство. В кінці генеральний подякував і щиро радів, що я трапилася на його шляху. Аж було ніяково!

Коли лоток був наповнений, мисочки з кормом і водою розставлені, а лежанка знайшла своє місце, я зазбиралася додому.

— Софіє, у вас є якісь термінові справи, що ви так поспішаєте? — запитав генеральний.

— Та ні, але ж ви просили привезти вам кота, я привезла, тож моя місія виконана і я… — розгублено пробурмотіла.

— Повечеряєте зі мною? Пам’ятаєте, ви обіцяли!

Я пам’ятала і про ресторан, і про театр, але його пропозиція була все одно несподіваною. Я згадала, що крім сніданку нічого не їла.

— Ну раз обіцяла… — почала невпевнено.

— От і добре, а то я дико зголоднів — перебив Денис. — Та і офіціанти нас вже зачекалися.

Тарновський відчинив двері квартири і запропонував мені руку.

— Які офіціанти? Де зачекалися? — я ніяк не могла второпати і машинально подала йому долоню.

— Ходімо, тут недалеко! — промовив Денис і схопив мене за руку, наче боявся, що я втечу.

Він швидко зачинив квартиру, визвав ліфт і ми поїхали не вниз, а вгору. Як виявилося на даху його будинку розмістився затишний ресторан. 

Крім основного приміщення з панорамним видом на місто, на просторій площадці серед декоративної зелені були встановлені прозорі скляні сфери зі столиками та диванчиками всередині. Тут можна було сховатися від проявів погоди і усамітнитися. Грала жива музика — ніжні звуки саксофона та скрипки заповнювали повітря, створюючи романтичну атмосферу.

Денис підвів мене до однієї з півкуль і запросив всередину. Біля столика на спеціальній підставці в шляпній коробці стояв розкішний букет з літніх квітів.

Він взяв його і подав мені.

— Це тобі! Компонував разом з флористом. Хотів, щоб він був схожий на тебе, бо ти елегантна, мов троянда, вишукана, як ранункулюс, ніжна, мов ці лілії та айстри, екзотична, як альстромерія.

Я слухала, затамувавши подих і не могла повірити, що це все для мене.

Тарновський почервонів і хвилювався, мов юнак, не знаючи куди подіти руки.

— Тут ще хризантеми і гілочки евкаліпта, що означають вони? — спитала я зачаровано.

— Вони надають букету свіжість і об’єм, так сказав флорист.

— Дякую, Денисе! Це найкращий подарунок!

Я занурилася обличчям в квіти, насолоджуючись дивними пахощами, які сплелись в неперевершений аромат.

— Ви ж не проти, що я перейшов на “ти”?

— Ні, але ж ми разом працюємо, точніше, я працюю на вас… на тебе…

Денис акуратно забрав букет з моїх рук і повернув на підставку. Він взяв мою руку в свої долоні і пильно подивився у вічі.

— Софіє, я буду відвертим, ти мені дуже подобаєшся, я весь час про тебе тільки й думаю. Ти не схожа ні на одну знайому мені дівчину, може тому, що ти…така справжня! Скажи, в мене є шанс на взаємність?

Моє серце пропустило декілька ударів, я стояла і не вірила почутому.

— Я… я не знаю, це так неочікувано…

— Не поспішай з відповіддю, я почекаю стільки, скільки треба, — Тарновський поцілував мою руку і відпустив, — Повечеряємо?

— Так, я теж зголодніла! 

А в душі раділа, що Денис не наполягав.

Рука горіла в місці поцілунку, але я старанно робила вигляд, що нічого не сталося. Тарновський відсунув стілець і запросив мене до столу.

Ресторан на даху славився середземноморською кухнею. Ми замовили

апетитні тапаси, соковиті морепродукти на грилі, салат з оливками, моцарелою, помідорами та свіжими травами. Головною стравою була риба дорадо, приправлена оливковою олією та розмарином. Серед напоїв ми обрали безалкогольне шампанське і лимонад, так як я за кермом, а Денису алкоголь не можна. Коли почало сутеніти між куполами засвітилося безліч лампочок.

Денис розпитував про мої уподобання, моє дитинство, розказував про себе дотепні історії. Так за розмовами ми досиділися до темноти. Свічки на столі м'яко освітлювали наші обличчя, а зоряне небо над головою додавало особливого шарму.

В кінці вечора Денис запросив мене на повільний танок, я хотіла з ним танцювати і боялася водночас. Боялася бути з ним на відстані поцілунку, боялася, що він може мене поцілувати, а ще більше боялася своїх відчуттів. Все ж таки я несміливо подала йому свою руку. Ми вийшли на площадку, де вже танцювало декілька пар і закружляли в своєму танку. Тіло повторювало завчені ще в юності рухи і це мене врятувало, бо внутрішньо я вся тремтіла від ніжних цнотливих дотиків Денисових рук. Після танцю ми ще деякий час сиділи на гойдалці, що заховалася між сферами, дивилися на зорі і рахували падаючі метеорити.