Розділ 51

Наступного дня зателефонував Денис, мабуть, нагадати, що післязавтра мені на роботу. Але серце швидко закалатало в грудях і руки зрадницьки затремтіли. Я зняла слухавку, ледь не впустивши смартфон.

— Ало!

— Софіє, добрий день, а ви дома? 

— Та-ак! — протягла, розмірковуючи чим це мені загрожує.

“Ох, ці ж провокаційні запитання?” Я миттю кинулася до дзеркала. Скуйовджене волосся, піжама, а на на кухні ж немитий посуд, ще й на плиту суп потік, який я вчора взівала! Треба було сказати, що мене немає!

— А я до вас приїхав, піднявся, дзвонив у дзвоник, а ви не відчиняєте, — продовжив Денис.

Я вийшла в коридор і подивилася на трубку домофону, може зламався, і тут до мене дійшло, що Тарновський приїхав за старою адресою! Ой!

— Е-е, я мала на увазі, що я в Києві, а в квартирі так, мене не має, а що ви хотіли? 

Зітхнула з полегшенням. І взагалі, що це за візити без попередження!

Тарновський розгубився, а через хвильку невпевнено промовив:

— Я б хотів забрати Барсика…

— Барсика?... 

“Тю, я дурна, його кіт хвилює, а не я!”

— Ви б могли мені зателефонувати і я б вам його привезла, — запропонувала трохи невдоволено.

— Та я був проїздом і от думаю — заїду. А коли ви будете?

Я тільки усвідомила ситуацію. Генеральний вже не в лікарні та й ще сів за кермо, невже одужав?!

— Як ви? Як себе почуваєте, — запитала про те, що турбувало.

— Я нормально, вже як тиждень повноцінно вийшов на роботу. Невже хвилюєтеся за мене? Чому ж ні разу не зателефонували, не написали? 

— Але ж ви теж мовчали! — повернула йому його звинувачення. 

“Це що за претензії такі?”

— Я не хотів вам заважати відпочивати, може ви були не одна… 

— Звісно, що не одна! 

— Я так і думав, — якось сумно промовив Тарновський.

— Я про те, що зі мною був ваш кіт, — занадто поспішно уточнила.

— А-а, зрозуміло! Так щодо зустрічі? Якщо ви десь недалеко, то я почекаю.

“Ой, лишенько, що ж робити?”

— Давайте, я краще завезу вам Барсика, годинки через дві-три?

Денис задумався, щось підраховуючи в умі.

— Добре, ви пам’ятаєте адресу моєї квартири?

— Так, звісно! 

— Тоді я вас чекатиму о п’ятій вечора, — радісно промовив генеральний.

Він попрощався і відключився, а я заметушилася. Хотілося виглядати якнайкраще, але, щоб Тарновський не подумав, що я причепурилася спеціально для нього. Після роздумів обрала елегантну коктейльну сукню кольору солодкого бузку, білі босоніжки на підборах і в тон їм сумочку. Моє волосся, пофарбоване в техніці омбре “молочний шоколад з ваніллю”, я залишила розпущеним. Воно природно і невимушено завивалося на кінцях. Легкий денний макіяж доповнив образ.

Я зібрала Барсикові пожитки і перенесла до автівки. Котику пристебнула до ошийника поводок, не хотілося садити його до корзини. Барсик востаннє обійшов мою квартиру, ніби прощаючись. І як мали вже виходити, сів біля дверей і не хотів йти. Ризикуючи сукнею, взяла його на руки.

— Не сумуй, Барсику, тебе зачекався твій господар, — вмовляла я його, чухаючи за вушком.

Котик притих і більше не опирався.

Рівно о п’ятій вечора я під’їхала до будинку генерального.

Хотілося з’явитися ефектно, а не тягнути в рухах лежанку для кота, лоток, миски і котячі іграшки ще й Барсика на повідку. Тому набрала Дениса. “Нехай спускається і попрацює портером”, — подумала я з усмішкою.

Він не забарився, а я навіть не відразу його впізнала в чорних джинсах і білій розхристаній сорочці з закоченими рукавами. Стильна коротка зачіска добавляла Тарновському чоловічого шарму. Підійшовши ближче, генеральний призупинився. Він невпевнено дивився то на мене, то на Барсика. В пухнастому красунчику було важко впізнати те нещасне створіння, яке я забрала півтора місяці тому. 

А котик одразу впізнав свого господаря і з муркотінням кинувся до нього. Я завбачливо відстібнула повід. Барсик виплигнув на руки до Дениса і а на мить пригорнувся, а потім почав тягнутися і облизувати його обличчя Тарновський щиро розсміявся і намагався відчепити від себе вихованця, щоб вкласти його зручніше на руки. 

Денис виглядав цілком здоровим, лише легкий тремор рук видавав пережиту травму, а можливо він просто хвилювався. Я ніяково спостерігала за картиною возз'єднання. Вирішила не гаяти часу і дістала з багажника об’ємну торбу з котячим приданим. Денис спритно підхопив з моїх рук сумку. На мить ми зустрілися поглядами. Щось було таке в його очах, що хотілося дивитися в них вічність.

— Я, мабуть, поїду, — тихо промовила.

— Ви, мабуть, залишитесь, — так само тихо промовив генеральний.

— Чому? — ще тихіше спитала я.

— Тому що я б хотів почути як жилося моєму коту без мене, — зі смішинками в очах відповів Денис. Він передав мені Барсика, а взамін легко видьоргнув з моїх пальців ключ від автівки і поклав до кишені джинсів, перехопив сумку і по-власницькому поклав вільну руку мені на талію, направляючи мене в бік парадного його багатоповерхівки.

Так ми і йшли, рука Тарновського через легку тканину сукні пекла і викликала сум’яття з різних почуттів, які заполонили мій розум. З однієї сторони цим жестом він порушував всі кордони, всі норми, а з іншої — мені було настільки приємно, що я була не проти. А можливо для нього в цьому не було нічого особливого і я даремно переймаюся…фантазуючи про те, чого не має бути.

Ми зайшли в ліфт. Денис навмисне став до мене надто близько і дивився на мене своїми нестерпними очима на дні яких ховалася таємниця.