Розділ 42

Спати далі не було сенсу. Понеділок день тяжкий, тож я встала з ліжка і попленталася на кухню заварювати каву.

Коти, почувши, що я не сплю, миттю прибігли до мене. Вони крутилися і лащилися біля ніг, голосно муркочучи. Взяла обох на руки. От я і котяча мама!  Але ж як приємно, справжнісінький антистрес. 

Кава налаштувала мене на робочий лад і я прийнялася господарювати. 

Потираючи заспані оченята, прийшов Матвійчик. Котики, що вже встигли поснідати, підбігли і до нього полащитися, але дитина не звернула на них увагу.

— Привіт, матусю! А ти знову поїдеш на оту свою дивну роботу? — зажурено запитав він.

Я розгубилася і вирішила уточнити:

— Чому дивну?

— Бо ти працюєш без вихідних, а я сумую за тобою.

“Бідолашна дитина!” Я люблячи пригорнула до себе синочка, поцілувала і погладила його по голівці.

— Це тільки останнім часом так. Скоро все налагодиться і буде як раніше.

Матвій важко зітхнув, пригорнувся до мене, і задав самі бентежні для мене питання:

— А де мій тато? Мої бабусі і дідусі? Вони всі померли?

Серце калатнуло в грудях, збиваючись з ритму.

— А чому ти вирішив, що вони померли? — обережно запитала.

— Бо так сказала Іринка з садочку. Якщо в мене нікого нема, значить їх і на світі нема. 

В синіх очах сина з’явилися сльози і горохом покотилися по обличчю, переростаючи в гіркий плач зі схлипами.

— Тихо-тихо, заспокойся! Є в тебе бабуся і дідусь, просто вони живуть далеко. Хочеш, поїдемо до них? У дідуся великий будинок, де багато-багато кімнат і двір з басейном. А ще є фонтани, коні і павичі. 

Я розхвалювала маєток в якому виросла, намагаючись заговорити сина, щоб він більше не запитував про свого татка. Дуже не хотілося його обманювати. Схоже в мене вийшло.

— А коли ми поїдемо? Я вже хочу побачити павичів, а білі в діда є?

— Були білі, може і зараз є, треба поїхати перевірити!

— Я всім в садочку розповім, які в мене дідусь з бабусею є!

— Краще не треба, хай це буде поки що нашою таємницею, — запропонувала я.

— Чому? 

— Бо не повірять! В їхніх дідусів і бабусь павичів немає, — промовила я змовницьки.

— Але ж вони і далі думатимуть, що в мене нікого немає, — засмучено промовив Матвій.

— Головне, що ти знатимеш, що є. Можеш просто сказати, що їдеш в гості до рідних у Вінницю. А тепер йди, збирайся в садочок. Зараз поснідаєш і я тебе відвезу.

Але Матвійчик вже фантазував про майбутню мандрівку і питання посипалися, мов з рогу достатку:

— А Вінниця - це далеко?

- Трохи є, якщо акуратно їхати — за чотири години доберемося, а може і раніше.

— А навіщо дідові коні?

— Щоб кататися.

— В нього машини немає?

— Є і не одна, коні - то для душі.

— Як це?

Він все розпитував і розпитував.

— А хочеш я тобі фотографії покажу? — знайшла я рішення, як переключити Матвієву увагу.

— Так! — радісно вигукнув син.

Я дістала з шафи коробку з фотоальбомами. Відібрала один з них і віддала Матвію. 

Мені на очі трапилося фото, де я з Івом тільки почали зустрічатися. Я була такою худорлявою, майже прозорою. Ідеально вибілене волосся, професійний макіяж і сукня від Крістіана Діора. Ів пригорнув мене за талію і з посмішкою Тома Круза дивився в об’єктив. Його сині очі теж посміхалися, а я тоді вже повірила, що він мій суджений і виглядала щасливою.

Я заховала це фото, мов привіт з паралельної реальності, на дно коробки.

Матвійчик з захопленням роздивлявся мої дитячі та підліткові фотографії, а я спокійно приготувала сніданок і зібралася. 

Відвезла дитину до садочку і коли вже залишилася на самоті, нарешті наважилася подзвонити батькові. Пішли довгі гудки. Перед самим роз'єднанням зняли слухавку:

— Алло?! — пролунав невдоволено рідний голос.

Батько страшенно не любив, коли йому телефонували з незнайомих номерів.

— Привіт, тату, це Віра! — промовила і затамувала подих. 

В трубці дзвеніла тиша.

— Тату? Ти мене чуєш?

— Чую, Софіє! — буркнув батько.

Тепер заціпило мені, подавленим голосом ледь запитала:

—Ти все знаєш?

— Хм, думаю, що не все, але те про що нещодавно дізнався  геть мене не тішить! — похмуро промовив батько.

— А мама?

— А мама свято вірить, що ти в Турції! Та коли не дочекалася від тебе “фотозвіту” заметушилася, от я і вирішив порадитися зі знайомим слідчим і що виявилося? Що моя донька змінила ім’я, прізвище і спокійнісінько живе в Києві! — під кінець гнівно викрикнув тато.

Я відчула, як від сорому навернулися сльози, але швидко їх змахнула. Що зроблено, те зроблено.

— Ти мені не залишив вибору! — пішла я в атаку, намагаючись виправдати свій вчинок.

— Вибір є завжди! — виплюнув батько.

— Який? Вийти заміж за Іва або вийти заміж за Іва? Для чого? Щоб підсилити твій і без того надприбутковий бізнес? А про мене, про мої почуття подумати? Ні?! Навіщо! Я для тебе стала товаром, який можна було вигідно продати!!!

— Замовкни! — гаркнув батько. — Що ти знаєш про життя? Ів був чудовою партією для тебе! Я життя прожив, мені видніше!

— Чудовою, кажеш? Наркоман, що збиває дітей серед білого дня і бабій! Яке ти мені майбутнє хотів створити? Гроші затьмарили тобі розум!!! — вже кричала я.

Батько мовчав і сопів в слухавку.

— А ти змінилася, — якось втомлено нарешті промовив він.

— Можливо, але не настільки, щоб перестати думати про тебе з мамою і сумувати за вами, — зізналася я спустошено.

— Чотири роки, чотири довгих роки тобі було потрібно, щоб зателефонувати мені. Я не вірю, що тебе спонукав це зробити тільки сум за нами.

— Ти правий — не тільки. Спочатку я боялася цієї розмови, потім все задавнилося, але певні обставини підштовхнули мене до цього рішення.

— Щось з внуком? — занепокоєно запитав тато.

— Ні, з Матвійчиком все добре, але він хоче дуже з вами познайомитися.