Спати далі не було сенсу. Понеділок день тяжкий, тож я встала з ліжка і попленталася на кухню заварювати каву.
Коти, почувши, що я не сплю, миттю прибігли до мене. Вони крутилися і лащилися біля ніг, голосно муркочучи. Взяла обох на руки. От я і котяча мама! Але ж як приємно, справжнісінький антистрес.
Кава налаштувала мене на робочий лад і я прийнялася господарювати.
Потираючи заспані оченята, прийшов Матвійчик. Котики, що вже встигли поснідати, підбігли до нього полащитися. Але дитина не звернула на них увагу.
- Привіт, матусю! А ти знову поїдеш на оту свою дивну роботу? - зажурено запитав він.
Я розгубилася.
- Чому дивну?
- Бо ти працюєш без вихідних, а я сумую за тобою.
“Бідолашна дитина!” Я люблячи пригорнула до себе синочка, поцілувала і погладила його по голівці.
- Це тільки останнім часом так. Скоро все налагодиться і буде як раніше.
Матвій важко зітхнув, пригорнувся до мене, і задав самі бентежні для мене питання:
- А де мій тато? Мої бабусі і дідусі? Вони всі померли?
Серце калатнуло в грудях, збиваючись з ритму.
- А чому ти вирішив, що вони померли? - обережно запитала.
- Бо так сказала Іринка з садочку. Якщо в мене нікого нема, значить їх і на світі нема.
В синіх очах сина з’явилися сльози і горохом покотилися по обличчю, переростаючи в гіркий плач зі схлипами.
- Тихо-тихо, заспокойся! Є в тебе бабуся і дідусь, просто вони живуть далеко. Хочеш, поїдемо до них? У дідуся великий будинок, де багато-багато кімнат і двір з басейном. А ще є фонтани, коні і павичі.
Я розхвалювала маєток в якому виросла, намагаючись заговорити сина, щоб він більше не запитував про свого татка. Дуже не хотілося його обманювати. Схоже в мене вийшло.
- А коли ми поїдемо? Я вже хочу побачити павичів, а білі в діда є?
- Були білі, може і зараз є, треба поїхати перевірити!
- Я всім в садочку розповім, які в мене дідусь з бабусею є!
- Краще не треба, хай це буде поки що нашою таємницею, - запропонувала я.
- Чому?
- Бо не повірять! В їхніх дідусів і бабусь павичів немає, - промовила я змовницьки.
- Але ж вони і далі думатимуть, що в мене нікого немає, - засмучено промовив Матвій.
- Головне, що ти знатимеш, що є. Можеш просто сказати, що їдеш в гості до рідних у Вінницю. А тепер йди, збирайся в садочок. Зараз поснідаєш і я тебе відвезу.
Але Матвійчик вже фантазував про майбутню мандрівку і питання посипалися, мов з рогу достатку:
- А Вінниця - це далеко?
- Трохи є, якщо акуратно їхати - за чотири години доберемося, а може і раніше.
- А нащо дідові коні?
- Щоб кататися.
- В нього машини немає?
- Є і не одна, коні - то для душі.
- Як це?
Він все розпитував і розпитував.
- А хочеш я тобі фотографії покажу? - знайшла я рішення як переключити Матвієву увагу.
- Так! - радісно вигукнув син.
Я дістала з шафи коробку з фотоальбомами. Відібрала один з них і віддала Матвію.
Мені на очі трапилося фото, де я з Івом тільки почали зустрічатися. Я здалася собі такою худорлявою, з ідеально вибіленим волоссям, професійним макіяжем і в сукні від Крістіана Діора. Ів пригорнув мене за талію і з посмішкою Тома Круза дивився в об’єктив. Його сині очі теж посміхалися, а я тоді вже повірила, що він мій суджений і виглядала щасливою.
Я заховала це фото, мов привіт з паралельної реальності, на дно коробки.
Матвійчик з захопленням роздивлявся мої дитячі та підліткові фотографії, а я спокійно приготувала сніданок і зібралася.
Відвезла дитину до садочку і коли вже залишилася на самоті нарешті наважилася подзвонити батькові. Пішли довгі гудки. Перед самим роз'єднанням зняли слухавку:
- Ало?! - пролунав невдоволено рідний голос.
Батько страшенно не любив, коли йому телефонували з незнайомих номерів.
- Привіт, тату, це Віра! - промовила і затамувала подих.
В трубці дзвеніла тиша.
- Тату? Ти мене чуєш?
- Чую, Софіє! - буркнув батько.
Тепер заціпило мені, подавленим голосом ледь запитала:
- Ти все знаєш?
- Хм, думаю, що не все, але те про що нещодавно дізнався геть мене не тішить! - похмуро промовив батько.
- А мама?
- А мама свято вірить, що ти в Турції! Та коли не дочекалася від тебе “фотозвіту” заметушилася, от я і вирішив порадитися зі знайомим слідчим і що виявилося? Що моя донька змінила ім’я, прізвище і спокійнісінько живе в Києві! - під кінець обурено викрикнув тато.
Я відчула як від сорому навернулися сльози, але швидко їх змахнула. Що зроблено, те зроблено.
- Ти мені не залишив вибору! - пішла я в атаку.
- Вибір є завжди! - виплюнув батько.
- Який? Вийти заміж за Іва або вийти заміж за Іва? Для чого? Щоб підсилити твій і без того надприбутковий бізнес? А про мене, про мої почуття подумати? Ні?! Навіщо! Я для тебе стала товаром, який можна було вигідно продати!!!
- Замовкни! - гаркнув батько, - Що ти знаєш про життя? Ів був чудовою партією для тебе! Я життя прожив, мені видніше!
- Чудовою, кажеш? Наркоман, що збиває дітей серед білого дня і бабій! Яке ти мені майбутнє хотів створити? Гроші затьмарили тобі розум!!! - вже кричала я.
Батько мовчав і сопів в слухавку.
- А ти змінилися, - якось втомлено нарешті промовив він. - - Можливо, але не настільки, щоб перестати думати про тебе з мамою і сумувати за вами, - зізналася я спустошено.
- Чотири роки, чотири довгих роки тобі було потрібно, щоб зателефонувати мені. Я не вірю, що тебе спонукав це зробити тільки сум за нами.
- Ти правий - не тільки. Спочатку я боялася цієї розмови, потім все задавнилося, але певні обставини підштовхнули мене до цього рішення.
- Щось з внуком? - занепокоєно запитав тато.
- Ні, з Матвійчиком все добре, але він хоче дуже з вами познайомитися.
Відредаговано: 13.09.2024