Розділ 38

В палаті, уминаючи за обидві щоки деруни, замість лікарняної манки на воді, Тарновський додумався до “геніальної” ідеї:

— Я от що подумав… ви як моя асистентка, цілком можете представити IT Global на тендері. Ми підготуємо презентацію і ви поїдете з нею до Вінниці

В мене відняло мову. “Ось, Софіє і отримуй!” Скільки ниточці не витися — кінець буде. Дорога веде додому.

— А ваш заступник, як його там, Юрій Андрійович? — ледве видавила з себе, намагаючись уникнути відрядження.

— Пф, Юрка? Він технар, презентації це не його. Три-чотири речення і то для нього забагато. Крім того, ще й губиться на публіці. Але в технічному плані може вас підстрахувати.

— Тепер зрозуміло, чому його майже ніколи не видно, — промовила, втрачаючи останню надію.

— Ми разом навчалися, створювали перші стартапи, його частка є і в цій компанії. Тож заступник в мене більш номінальний. Ну не міг же я його оформити простим працівником.

— Ну так, звісно, — буркнула, щоб підтримати розмову.

А уява вже підкидала картини мого повернення додому. Настрій впав до нуля. Хоча, з іншого боку, я доросла жінка, вже мама, цілком самодостатня особистість, маю власне житло і роботу. Ну почую я від батьків купу неприємних епітетів, то й що? Тож, опанувавши себе, запитала:

— А коли і як має відбутися тендер?

Тарновський уважно на мене подивився і щось потаємне блиснуло в його очах.

— Коли компанія Міхна вийшла на IT ринок з потребою в новому софті, ми запропонували свої послуги. Я їздив на підприємства, вивчав запити на автоматизацію управлінських і технологічних процесів і після запропонував кілька слушних ідей. Звісно, що не я один був такий розумний, тож оголосили про конкурс. Презентація готових робіт буде через тиждень. Далі комісія вибере найвигіднішу пропозицію і укладе з розробником угоду.

— Хм, часу обмаль, а я взагалі не в курсі про зміст цього проекту. Та й ті, хто отримав ваше програмне забезпечення теж будуть там. І як доводити, що їхнє крадене, а наше справжнє?

Генеральний зітхнув. Скоріш за все він і сам про це думав не один раз.

— Наше законодавство про авторське право досить не однозначне. Уявляєте, програмне забезпечення прирівнюється до літературних творів. Звісно, можна надати етапи розробки, але це радше до суду. А потім довгі місяці чекати на рішення.  Міхна ж навряд чи  цікавитимуть наші проблеми.

— Ой-йой, ситуація не дуже… — я зітхнула і підперла рукою голову в роздумі.

Тарновський теж розмірковував, а потім цокнув язиком і промовив:

— А знаєте? Може ну його, той тендер! Не він перший, не він останній! 

Я здивовано на нього подивилася і запитала:

— Денисе Олеговичу, ви зовсім не хочете поборотися?!

— Хочу, але ж не кидаючи вас під танки! —генеральний розвів руками, - У вас немає досвіду  перебування в подібних ситуаціях. А там приємного може бути мало.

Я задумалася. Це був вихід, щоб і далі продовжувати своє звичне життя, але миттєво прийшло зовсім інше рішення:

— А давайте спробуємо! Якщо і нічого не вийде, то ми виявимо замовника! До речі, ви не знаєте, як просувається слідство?

— Знаю. Ніяк. Катя, як у воду канула. Охоронника, що звів на вас наклеп, знайшли. Він у всьому зізнався.

— Як він взнав, що я прийду?

— Він і не знав. За секс і декілька сотень доларів стер всі записи камер за той день. Катя наплела йому, що я до біса ревнивий та страшно впливовий і після того, що було між ними в нього будуть проблеми, тож краще, щоб не було доказів. А коли він зрозумів, що діло запахло криміналом приплів вас для перестраховки.

— Ні розуму, ні фантазії, що ще сказати! — похитала я головою, згадуючи, як слідчий Кізяк мене підозрював.

— Якби там не було, але цим він виграв час, тільки втекти не встиг. А от Катя змогла зачаїтися.

— Може ще знайдуть, — промовила, сама в це не вірячи.

— Ключове слово “може”, — криво всміхнувся Тарновський, машинально торкаючись голови.

Він доїв останній картопляник і заглянув до сумки:

— А солодке щось є? Може тортик? — пустотливо повів бровами, чим мене розсмішив.

Я подала йому галетне печиво. Генеральний скривився, але взяв.

— Денисе Олеговичу? Грішити треба потрошки. Сьогодні деруни, а тортик завтра.

— З вами так і хочеться бути грішним, — двозначно промовив генеральний, загадково посміхаючись.

Я залилася рум’янцем.

— Я про порушення дієти вам кажу, — промовила.

— Так я теж про неї, а ви що подумали?

Ситуацію врятував звук нагадування на смартфоні. Потрібно їхати в садочок по дитину.

— Денисе Олеговичу, я піду, мені ще продукти на завтра купити потрібно.

Генеральний закинув половину печива до рота і повільно жував, дивлячись на мене з-під лоба.

— Про це у вас в телефоні записано?

— Та-ак, — вирішила схитрувати.

Денис Олегович дістав з кишені штанів банківську карту і простягнув мені.

— Зніміть з неї скільки треба, а то якось незручно, що ви весь час витрачаєтесь.

— Ні, ви що! — заперечливо замахала руками. — Я і не думала про якусь компенсацію. Це все від душі.

Генеральний сховав карту назад до кишені.

— Тоді з мене премія і похід в ресторан, відмова не приймається!

Денис Олегович посміхнувся і додав:

— Повинен я вас хоч раз нагодувати!

Я посміхнулася йому у відповідь, закидаючи сумку на плече.

— Добре, сходимо. Тільки, коли ви одужаєте! До побачення.

— До зустрічі, Софіє…Сергіївно.