Розділ 37

Як і обіцяв лікар, з наступного дня Денис Олегович почав тренуватися ходити. Я цього не застала, але коли привезла йому їсти він з радістю в очах поділився своїми здобутками. Після обіду ми знову сиділи в парку — я на лавці, а Тарновський у візку. Сьогодні він виглядав значно краще — молодий організм максимально боровся з недугою. 

Ми намагалися уникати вчорашньої теми, хоча попередньо попросила його не казати тітці, що я знаю про її задум. Все таки під керівництвом Інни Петрівни мені добре працювалося, можливо я ще повернуся в її відділок, хтозна. 

Разом з приливом сил до Тарновського повернулася жага до роботи. Він розповів мені про тендер для якої розроблявся софт, що вкрала Катя.

— Розумієте, Софіє Сергіївно, я над цими програмами працював декілька місяців. Звісно, на окремих етапах були залучені працівники нашої фірми. Але вони до кінця не усвідомлювали результату, оскільки все зведення я взяв на себе.

— Боялися, що хтось зіллє дані? — запитала, вже знаючи відповідь.

— Так, і не даремно, але дома у мене була “сира” версія. Там декілька суттєвих помилок, які я виправив ще до нападу і зберіг на ноуті, що ви привезли. Ми б могли поборотися за замовлення, але… як я в такому стані буду представляти свій продукт? — сказав розгублено генеральний.

— Тобто у Катиного спільника не зовсім те, на що він розраховував? — поцікавилася.

— Так, але якщо залучити кваліфіковану команду цілком можливо прибрати баги. Доробити завжди легше, чим писати з нуля.

Тарновський занурився у свої роздуми. Зрозуміло, що йому було неприємно втрачати такий шанс.

— Може є якийсь спосіб перенести тендер? - запитала, розмірковуючи.

— Ні, на жаль. Це велика компанія з Вінниці, ціла харчова корпорація. Вони на таке не підуть, та й не серйозно це. Бізнес слабких не любить.

В мене виникло якесь ниюче передчуття, то ж обережно запитала:

-—А хто замовник?

— “Вінниця Фудтех”, власник Міхно Сергій Матвійович.

Мене наче грім прибив. Я сиділа ні жива, ні мертва. Мабуть, я зблідла, бо генеральний схопив мене за руку і занепокоєно запитав:

— Софіє, що з вами? Вам погано?

Шум у вухах наростав. В голові пульсувало, а серце закалатало, мов скажене. Це ж треба таке, замовником виявилася компанія мого батька! “Що як він дізнається про мене, і проте, що ніякої Турції не було? Він мене приб’є, з нього станеться!” Перед очима миготіли мушки, затуманюючи зір.

В обличчя полетіли бризки води, приводячи мене до тями.

— Софіє? Ви як? Мабуть, сьогодні спекотно! Давайте повернемося до лікарні? — турбувався генеральний, тримаючи в руках пляшку з водою.

— Ні-ні, все в порядку! Це миттєве, вже минуло, — запевнила його, не впізнаючи свій голос.

Денис Олегович протягнув мені воду.

— Попийте, стане легше.

Зробила кілька ковтків і трохи відпустило.

— Дякую.

— Ви так на лиці змінилися, що я злякався!

— Чому?

— Як чому? Ще підете на лікарняний, хто тоді мене годуватиме? А я вже звик до домашньої їжі! — пожартував генеральний, щоб розрядити обстановку.

— Ось так, з асистентки в кухарку, який прекрасний виток кар’єри! Буду вам замість звітів голубці приносити! — сказала і розсміялася, уявляючи цю картину.

— А я і не проти…  Ви дуже гарна, коли смієтеся! — враз сівшим голосом промовив Тарновський.

Він пронизував мене своїми синіми очима, наче вперше побачив.

— А як не сміюся — то страшна? — кокетливо запитала.

— Ні, що ви!

Було видно, що Денис Олегович розгубився і поспішив змінити тему. Ми помаленьку поїхали до лікарні. Скоро мали вже принести вечерю.