Розділ 31

Я звечора забула закрити штори, тож яскраве ранкове проміння нахабно збудило мене о шостій ранку. Покрутившись трохи в ліжку, я не відразу згадала, що мені на роботу. Мабуть, через насичені подіями дні, мій мозок підсвідомо вимагав вихідного дня.

Я встала і попленталася у ванну кімнату. Зі дзеркала на мене дивилася зеленоока кікімора, така ж бліда та розтріпана. Я швидко прийняла душ, висушила волосся і зробила легкий сніданок. Копирсаючись ложкою в йогурті, думала про те, що сьогодні я побачу Тарновського.

Я запам’ятала його образ, коли він минулої середи у приймальні стояв впритул до мене і мало не їв очима. Тоді його погляд зачаровував, затягував у якусь таємничу невідомість, заставляючи серце змінювати ритм.

Я одягла легку літню сукню, розпустила волосся і зробила ретельний макіяж.  На парковці перед офісним центром до мене підійшов Сергій. Він як і завжди був одягнений, наче зійшов з обкладинки жіночого журналу, волосся ретельно вкладене, обличчя поголене — не чоловік, а картинка! Склалося таке враження, що Сергій спеціально чекав на мене.

— Привіт, Софіє, ви чарівна, як і завжди! — привітався.

— Доброго ранку, — відповіла я, продовжуючи, хоч і повільно, рухатися до офісу.

Чоловік підлаштувався під мій крок. Ми йшли поруч і я потонула в ароматі приємних парфумів.

— У мене є два квитки в театр Франка на вихідні. Може сходимо? — запропонував з надією в голосі Сергій.

“Хм, запам’ятав, що я полюбляю вистави”, — промайнула думка. Тільки от в мене син і Тарновський в лікарні.

— Сергію, нічого не можу обіцяти! У мене можуть в будь-яку хвилину виникнути непередбачувані обставини, так що вибачте.

Видно було, що чоловік засмутився, але швидко себе опанував:

— Не вибачайтеся і не відмовляйте передчасно, якщо будете в неділю вільною, наберіть мене і сходимо. Домовилися?

— Добре, на котру годину вистава і що за жанр?

— Комедія, прем'єра в неділю, о вісімнадцятій годині.

— Домовилися, але…

— Я зрозумів — можуть виникнути непередбачувані обставини! 

Він тепло по хлопчачому мені посміхнувся. Я посміхнулась йому у відповідь. Ми дійшли до ліфтів, де юрбилися інші співробітники. Юля, симпатична шатенка з маркетингового відділу, побачивши нас, хутко підбігла до Сергія, відгороджуючи його від мене.

— О, я так рада, що вас зустріла! Знаєте, у мене щось з ноутом — висне і висне! Ви не подивитесь?

Дівчина хлопала довгими віями і спокусливо посміхалася, намагаючись максимально заволодіти увагою чоловіка. Я тим часом зайшла в ліфт і поїхала на свій поверх. 

Працюючи у Інни Петрівни, я чітко знала свої обов’язки, а зараз не розуміла, чим можу бути корисною. Вказівок ніяких не отримувала, а тинятися пустим кабінетом набридло. Не витримавши бездіяльності, набрала Інну Петрівну. Вона відразу відповіла. Ми привіталися одна з одною і я стисло пояснила ситуацію. Директорка трохи подумала і запропонували мені провідати Тарновського, так як він почував себе вже задовільно. Тим більше, що вчора ми про це говорили.

— А ви поїдете зі мною? — поцікавилася у директорки.

— На жаль, зараз не можу. Я провідаю племінника ввечері, а ти їдь. Все ж таки він твій безпосередній начальник.

Вона назвала мені поверх, номер палати і швидко відключилася, зіславшись на зайнятість. Одній їхати було ніяково, але що ж поробиш, сама проявила ініціативу.

У відділенні, де лежав генеральний, якраз закінчився обхід і медсестри діловито снували довгим коридором з лікарськими засобами для крапельниць. Знайшовши потрібну мені палату я не вагаючись увійшла. Денис Олегович був не єдиним пацієнтом в приміщенні. Ще на двох ліжках лежали чоловіки різного віку — один спав, а інший читав щось на планшеті. Знайшовши поглядом генерального, я підійшла до нього.

— Добрий день, Денисе Олеговичу!

— Привіт, — тихо відповів Тарновський, дивуючись моїй появі.

Я присіла на стілець, який стояв біля ліжка.

— Як ви себе почуваєте?

— Могло бути і краще, які новини? — поцікавився генеральний. 

Було видно, що розмова дається йому важко. Та і виглядав він геть хворим. Обличчя посунулося, загострилося, під очима залягли тіні. Голова забинтована. Небритість додавала йому років. На руках, що лежали поверх тонкої ковдри було чітко видно сліди від ін’єкцій.

Я не знала чи варто йому розповідати про те, що побачила на відеозаписах, але з іншої сторони мені ніхто не забороняв це робити. Трохи повагавшись, я вирішила ввести генерального в курс справ.

Він слухав про все відсторонено, наче якесь набридливе бурмотіння диктора нецікавої радіопередачі. Коли я закінчила — повисла незручна пауза. Денис Олегович не уточнював, не задавав питань. Він дивився, мов крізь мене. Я не витримала цієї тиші і промовила:

— Вибачте, я бачу вам важко! Тож, мабуть, піду.

Піднялася зі стільчика, коли раптом Тарновський  схопив мене легенько за руку. Дотик його аристократичних пальців непередбачувано схвилював мене. Я сподіваюся, що він не помітив, як в мене перехопило подих.

— Не йдіть, — кволо попрохав. 

Він сфокусував свій погляд на моєму обличчі і дивився, поки я не відвела очі.

— Дайте ваш телефон, — ледь чутно промовив.

Я без вагань дістала з сумки смартфон і простягнула генеральному. Він почав щось друкувати, а я спостерігала, як важко йому тримати гаджет і справлятися з ним. Нарешті він повернув мені телефон з відкритим текстовим редактором, де були написані… вказівки.

Перше, що потрібно було зробити, це забрати його смартфон з ремонту.

“Мені потрібен мій телефон, терміново!” — написав генеральний. Далі слідувала адреса офісу його друга, де власне і ремонтували "Айфон" Тарновського.

Потім мені потрібно було повернутися на роботу і взяти з його кабінету ключі від заміського будинку. Поїхати туди і привезти йому ноутбук, а ще змінний одяг, а також нагодувати кота Барсика. Кота!? Схоже у генерального був кіт, який вже декілька днів не бачив господаря.