2

Село було невеликим: близько двох десятків хатин тулилися одна до іншої вздовж ґрунтової дороги. У центрі Олег помітив старий кам’яний колодязь, а в кінці села – дерев’яну церкву без хреста. Вулиця освітлювалася древніми ліхтарями, наче надворі раптово настало дев’ятнадцяте століття. Але не це здивувало мандрівника. Навкруги панувала тиша: ні гавкоту собак, ні вітру, ні шелесту листя, ні «співу» цвіркунів. У повітрі стояв запах вогкості та попелу, ніби тут недавно щось горіло.

Олег постукав у двері найближчого будинку. Відчинила йому дуже худа жінка середнього віку з блідими очима, у брудному одязі. Вона усміхнулася і відстороненим голосом сказала:

 - Заходьте, мандрівнику. Ніч довга.

У хаті було тепло: у печі горіли дрова. На столі стояла лампа і хліб у мисці. У кутку на лавці сидів старий бородатий дід із таким же виразом обличчя, як у господарки будинку.

 - Мене звуть Марія, - представилася жінка дивним тоном, наче зачитувала текст. – У нас нечасто бувають гості. Але ми їм завжди раді.

 - Не підкажете, де я зараз? – запитав Олег. – І як дістатися до Житомира?

 - Дорога знайде Вас, якщо матимете час, - почулося у відповідь.

 - Мені потрібен хтось, хто вміє ремонтувати автомобілі.

 - Вам допоможе лише священник, але він нікому не відчиняє двері після заходу сонця, - відповіла Марія.

- Ніч довга. Залишайся, - запропонував із кутка дід байдужим голосом і вказав пальцем на стіл. – Пригощайся.

Хліб виявився черствим і достобіса твердим: гість ледь не зламав зуби. Вдалося лише попити води. Розмова з господарями не клеїлася: вони повторювали одні й ті ж фрази, наче роботи чи папуги. Хотілося піти звідси геть, але втома далася взнаки: у голові паморочилося, ноги стали наче ватними, сили немов би покидали тіло. Тому Олег подякував за «вечерю» і ліг спати на лаві. Марія обрала для сну ліжко, а дід – піч: напевно, старечі хворі ноги потребували тепла. За мить мандрівник поринув у сон…