31 Ердан Валькрейн

Після вибуху я ледь встиг спіймати Блекроуз. Не втримавшись, вона полетіла додолу і мало не постраждала.

Поглянувши на її бліде обличчя, відчувши те, як важко вона дихала, я злякався.

Але коли відьма почала вимагати подарунки, я видихнув з полегшенням, але не на довго.

Схоже, що вибухова магія забрала у Блекроуз надто багато сил. Крім того, отрута монстра діяла і на неї також.

Я розумів, що нам треба було якомога швидше забиратися з цього клятого місця, яке ще й знаходилося невідомо де.

Взявши відьму на руки, я піднявся на ноги, і як міг, поспішив на пошуки виходу із підземелля.

Мені і самому було важко рухатись, але я просто не мав права здаватися, бо від моїх дій залежали наші з Вівіан життя.

Здавалося, що все всередині мене горіло вогнем. Схоже, що отрута вже серйозно вразила мої внутрішні органи і це було дуже погано.

Тримаючи Вівіан на руках, я відчував, що її тіло надто гаряче. У відьми був сильний жар. Я не знав чи було це наслідком отруєння, чи того, що вона скористалась магією батька.

- Блекроуз, ти як? - схвильовано запитав я, намагаючись йти швидше.

- Поки тримаюсь і жахливо хочу їсти і пити, - відповіла відьма, відкривши на мить очі.

- Потерпи ще трохи, Вівіан. Незабаром ми звідси виберемося.

Я знав, що Блекроуз відчуває такий же біль, як і я зараз, якщо не сильніший, але вона не скаржилася і не плакала.

Вівіан тільки іноді тихенько стогнала і важко дихала.

У нас з відьмою залишалося все менше часу, а я навіть уявлення не мав про те, де ми знаходилися.

Навіть якщо я встигну вийти з цього бісового підземелля, яке здавалося якимось безкінечним, я не знав, чи зможу знайти цілителя і це мене дуже непокоїло.

Спершу я подумав, що забрів у глухий кут, з якого не було виходу, але потім помітив невеличкі двері в стіні.

Я спробував їх відчинити, але це не вдалося. Мене вже почав охоплювати відчай, бо в такій жахливій ситуації я опинився вперше.