20 Вівіан Блекроуз

Ящер безсердечний! Падлюка лускатий! Йолоп безсовісний! Не чоловік, а кара небесна!

По добрій волі я б ніколи в житті за такого йолопа заміж не вийшла! Ні зігріти по-людськи, ні нагодувати! Нічого не може! Бісів телепень!

Ніби я для себе старалась? Я ж голодна цілісінький день була, щоб гарно виглядати на тому клятому прийомі і не осоромити цього гада, а він ще й невдоволений...

От, паскудник хвостатий! Та щоб на тебе блохи напали! А ні! Блохи не треба, бо з моєю вдачею, вони ще й на мене перескочать.

Краще хай на нього гикавка нападе, щоб цілий день гикав. Тоді хоч не буде всілякі дурниці ляпати!

Це ж треба було таке вигадати, ніби мені потрібні були його обійми? Та на біса вони мені здалися!

Та якби мені за це гроші платили, то я б не поспішала обійматись з цим паскудником. Ну, хіба що вже за дуже великі гроші і то недовго.

Як на зло їсти хотілося так, що аж очі вилазили. Ще й пригадався той смачний сирний пиріг, який у відьомській школі часто до чаю готували.

Я відчувала, що ще трішки і мій шлунок з'їсть сам себе. Я багато їла, скільки себе пам'ятаю. А все через мого батька і його магічні здібності, які частково передалася і мені.

Моя бабця казала, що саме через те, що саме через те, що мій батько був могутнім і дуже талановитим відьмаком, я і народилася з такими великими силами, яких не могла нормально контролювати.

Неочікувано мої роздуми перервав драконисько. Він зняв з руки свій браслет і простягнув мені.

- Вівіан, візьми це і загадай все, що ти зараз хочеш з'їсти, - промовив він.

Взявши в руки браслет, я одразу відчула його велику магічну силу і зрозуміла, що це артефакт бажання. Він був дуже рідкісний і надзвичайно дорогий. Звісно, що цей артефакт не міг виконати всі бажання, бо у нього були певні обмеження і можливості, але все одно використати його, щоб просто нагодувати когось - це було жахливе марнотратство.

Але хто сказав, що я буду перейматися за цього хвостатого гада? Звісно, що я аж бігом замовлю собі розкішну вечерю і цим зіпсую цей артефакт, бо використати його можна лише раз.

Хай буде йому кара, щоб знав, як насміхатися з мене і компліментів не робити!

Замруживши очі, я із величезним задоволенням уявила собі розкішну вечерю і свої улюблені страви, а коли відкрила їх, то переді мною з'явився стіл, повний їжі і два стільці.

Ну, може мій фіктивний чоловік не такий вже й козляра, як я думала. Он яким дорогущим і рідкісним артефактом пожертвував тільки, щоб мене нагодувати.