16 Ердан Валькрейн

Я танцював з Вівіан і періодично поглядав туди, де стояв Рейвен Даркстоун, який хоч і залишив нас у спокої, але продовжував заглядатися на мою відьму.

От, зараза зеленоока! Де не посій, там вродить. Ні на мить залишити не можна саму. І що мені з нею робити?

Тисяча демонів і чортів! Як же мене бісив цей темний маг. Може, дати завдання своїм підлеглим накопати на нього якийсь компромат? Треба буде над цим ще подумати, але пізніше.

Бо зараз мені думати зовсім не хотілось. Я кружляв в танці з найвродливішою дівчиною на цьому прийомі, а всі інші чоловіки мені заздрили.

Хоч маленька, але ж компенсація за всі ті проблеми, що створила ця дрібна паскуда.

Частина лісових розбійників досі мало головами об стіни не б'ється, бо ще досі перебували під впливом її клятої магії, що перетворює чоловіків на покірних блазнів, які готові на все, аби тільки догодити Вівіан.

- Ердане, я хочу їсти, - неочікувано промовила відьма.

- Ходімо до столів із закусками і щось там знайдемо, - запропонував я, чудово знаючи про неабиякий апетит Вівіан.

Це мале нещастя могло з'їсти слона, а потім ще закусити морозивом. Мої слуги тільки почали звикати до того, що така малявка, як Вівіан, може з'їсти за двох великих чоловіків.

Я уявлення не мав, куди та вся їжа дівалась, бо відьма була геть крихітна і тендітна.

- О! Мій улюблений салат з креветками, - радісно промовила Блекроуз, поспішаючи до столів з їжею.

І тут я побачив, що один із аристократів саме теж хотів спробувати цей салат і вже тягнув до нього руку.

- Йой! Ну це вже ні, - почулося поряд, а наступної миті у віконта Брінзо спали штани аж до колін і йому стало вже не до салату.

- Вівіан, ти робиш? - розлючено прошепотів я, схопивши відьму за руку.

- На війні, як на війні. А чого цей бовдур тягнув лапи до мого салату? Відпусти, бо ще зараз хтось інший його забере, а то остання порція.

Подумки вилаявшись, я відпустив Вівіан, щоб не привертати до нас зайвої уваги. Схопивши свій салат, відьма задоволено посміхнулась і підморгнула мені.

А всі довкола досі сміялися з бідолашного віконта, що вже натяг на себе штани, але виглядав наче перестиглий томат і продовжував вибачатись.

Пообіцявши собі, що вдома серйозно поговорю про це з Блекроуз, я взяв її за руку і повів до вікна.

З'ївши свій салат, відьма поставила тарілку на підвіконня і підійшла ближче до мене.

- У нас проблемка... Я, здається, починаю втрачати контроль над своєю магією, - промовила вона тихенько.

- Дідько... Вівіан... Забираємось звідси швидше, - промовив я, роззираючись довкола.

Наступної миті я відчув аромат троянд і вилаявшись, схопив відьму на руки та поспішив до виходу із палацу.

Аромат троянд - це перше, що свідчило про  те, що магія спокуси Блекроуз почала діяти. Саме цей аромат я відчував п'ять років назад.