12 Ердан Валькрейн

Тисяча демонів і чортів! Що це щойно було?

Я постукав у двері кімнати Вівіан з єдиною метою - перевірити, чи готова ця нестерпна відьма вчасно, і чи не зганьбить мене перед усім королівським двором.

 А натомість застиг на порозі, витріщаючись на неї, наче останній йолоп.

Вівіан була одягнута у елегантну і розкішну червону сукню, яку я сам для неї обирав. Золоте шиття підкреслювало кожен вигин її тіла, а колір... Тисяча вогняних демонів, цей відтінок личив їй так, наче сама доля зіткала цю тканину саме для неї.

Ненависна, клята відьма! Я не забув і ніколи не забуду того, що вона накоїла. Через неї я мало не втратив свого кузена, мій рід опинився в центрі грандіозного скандалу, а  мені довелося місяцями розгрібати наслідки того, що сталося. І ось я стою і милуюся нею, наче всього цього ніколи не було.

"Непогано" - ось і все, що я спромігся видавити із себе. Непогано?! Та вона виглядала так, що навіть моя лють на мить притихла, а я, дракон і герцог, стояв, як кам'яний бовдур, і не міг дібрати кращих слів.

Довелося розвернутися і піти геть, поки ця відьма не помітила, як я на неї дивлюся. Ганьба, справжня ганьба - захоплюватися тією, кого маю ненавидіти усім єством.

Я вийшов на вулицю, щоб заспокоїтись і взяти під контроль власні емоції. Врода Вівіан не змусить мене втратити голову і забути про минуле.

Спускаючись у хол, я намагався опанувати себе. Дихай, Ердане. Ти ж не якийсь там слабак. Ти не маєш права милуватися ворогом, навіть якщо цей ворог - твоя власна дружина.

Але коли Блекроуз спускалася сходами, я стояв і не міг відвести очей. І це бісило мене найбільше. Мене злила власна нездатність залишатися байдужим.

Коли ми з Вівіан йшли до карети, я подав їй руку - виключно заради пристойності перед слугами, ніяк інакше. Демони б мене вхопили, якщо дотик її пальців не змусив моє серце битися швидше.

Всю дорогу до палацу відьма вперто дивилась у вікно. А я сидів поруч, дивився на її профіль і подумки картав себе за кожен зайвий погляд. Вродлива, підступна, небезпечна відьма - ось хто вона така. І цього не слід було забувати.

Карета нарешті зупинилася перед палацом, і я відчув полегшення, бо зараз буде на чому зосередитися, крім її обличчя.

Сходи королівського палацу потопали у вогнях сотень магічних ліхтарів. Придворні вже юрмилися внизу, шепочучись і кидаючи цікаві погляди в наш бік. Ще б пак, найбажаніший холостяк королівства нарешті привів свою дружину на офіційний прийом.

Я вийшов першим і подав руку Вівіан, допомагаючи їй спуститися. Краєм ока я помітив, як кілька шляхетних дам скривилися від заздрощів, і, до сорому свого, відчув якесь дике задоволення від цього видовища.

- Усміхайся, - процідив я їй тихо. - Хай думають, що у нас щасливий шлюб.

- Легше сказати, ніж зробити, коли поряд стоїть такий бовдур, - прошипіла вона у відповідь, намагаючись люб'язно посміхатися.

Гостра на язик, як завжди. І чомусь саме ця її колючість, а не покірність, чіпляла мене найбільше. Дивна штука - ненавидіти когось і водночас захоплюватися.

Ми з Вівіан увійшли до тронної зали під пильними поглядами щонайменше сотні аристократів. Музика, кришталеві люстри, аромат вишуканих страв - усе це відступило на другий план, бо я знову ловив себе на тому, що дивлюся лише на неї, а не на короля, якому мав засвідчити повагу чи на інших аристократів.

Соромно зізнатися навіть самому собі, але якась темна частина мене раділа, що сьогодні всі бачитимуть її поруч зі мною. І це жахливо дратувало, бо я не мав права на подібні почуття до жінки, яка мало не знищила мій рід.