***

Спекотне сонце плавило асфальт на львівських вулицях. Дощ, що зазвичай не оминає своєю увагою це старовинне містичне місто, чомусь давно не заглядав сюди. Повітря загусло настільки, що здавалося, його можна зачерпнути ложкою і з’їсти на сніданок, запивши ароматною львівською кавою.

Ніка сиділа у просторій кімнаті перед великим столом з білого мармуру, на якому почергово розташувалися чорні і білі квадрати.

– А ти завжди граєш чорними? – запитала Ніка, спостерігаючи, як тонкі білі пальці істоти, що сиділа навпроти неї, упевнено пересунули фігурку королеви на сусідню клітинку.

– Майже.

Висока постать у темному довгому плащі повільно провела рукою по мармуровій шаховій дошці. Потім підняла голову, покриту капюшоном. Ніка намагалася не дивитися на неї, але погляд сам тягнувся до чорної пустоти під капюшоном.

– Ну що ж, угоду укладено, – неголосно промовила істота низьким голосом. – Я чекатиму на тебе тут. Повертайся, якщо стане сил. Пам’ятай, часу лишилося небагато.

У кімнаті запахло бузком. Сонце просвічувало крізь тонкі віти берези, і теплий вітерець куйовдив густе каштанове волосся дівчини. Гілки з білими та бузковими дрібними квітками торкалися обличчя, чіплялися за шовкову тканину улюбленої блакитної сукні. Прямо перед очима на секунду зависла у повітрі бабка з прозорими блакитними крилами і раптом зникла у такому ж прозорому теплому повітрі. Стежка поступово ставала вужчою. Ніка стишила ходу і просувалася вже набагато повільніше уздовж коридору зі щільних кущів. Прохід усе звужувався, і йти ставало все важче. Раптом дівчина відчула різкий біль. Вона піднесла до обличчя руку. На шкірі зяяла глибока подряпина. Ніка злизала кров і відчула солоний присмак смерті. Вона рушила далі. Колючі гілки впивалися у ніжну шкіру, і глибокі рани кровоточили. Скоро блакитна сукня стала червоною. Ніка вперто просувалася далі, затуляючи руками обличчя. Перед очима пропливали тонкі білі пальці, що впевнено ставили чорну фігуру королеви з коштовного дерева на таку саму чорну клітинку шахової дошки.

Вона має дійти до кінця, що б там на неї не чекало.

Повітря згустилося, навколо стало темнішати. Сонце кудись сховалося, і раптом в обличчя Ніки дмухнув вітер. Він ставав усе сильнішим, і йти було з кожним кроком усе важче. Гілки вже майже не пропускали дівчину вперед. Їй доводилось розсовувати руками віти, щоб зробити наступний крок. І ось кущі щільною стіною оточили її. Ніці здалося, що вони зараз вчепляться в її тіло і роздеруть, розтягнуть на шматочки. Вона просунула між гілками долоні і щосили натиснула. Кущі не піддавалися. Дівчина напружилась і раптом закричала. Її голос відлунив кудись далеко, неначе вона була десь у горах. Несподівано кущі піддалися, і дівчина практично вилетіла на свободу. Вона озирнулася. Перед нею простягалася неширока вулиця з рядом будинків обабіч дороги. Вони були дво- або триповерхові. Район був незнайомий. Куди ж іти?

Вже зовсім стемніло. Жодної живої істоти не було видно. У жодному вікні не горіло світло. На будинках не було ні номерів, ні назви вулиці. Ніка пішла уздовж будівель. Скоро вона опинилася на перехресті. Дівчина на хвилину зупинилася. В якому ж напрямку потрібно рухатись? Вона повагалася. Прислухалася до себе, але нічого не відчула. Тоді вона просто пішла вперед. Йшла довго, але вулиця була так само пустельною та німою. Тільки її кроки відлунювали, неначе у пустій кімнаті. Скоро розвиднілось. Невже вона йшла цілу ніч? А в неї ж геть обмаль часу. Ніка відчувала біль у всьому тілі. Вона не могла рухатись швидко. Порізи на тілі нили, засохла кров стягувала шкіру. Ніка на мить обперлася об холодну кам’яну стіну будинку. Їй дуже захотілося опинитися зараз у своєму ліжку, заснути і прокинутись в старому житті, яке було колись, до тієї миті, як стався той нещасний випадок. Випадок, що поділив її життя на до і після.

Ніка відірвалася від стіни і попленталась далі. Сонце піднімалось над містом. Ставало дедалі спекотніше. На вулицях з’явилися перші перехожі. Ніка полегшено видихнула. Вона хотіла запитати, що це за вулиця і як їй дістатися до того будинку, де на неї вже давно чекала висока худа постать у довгому чорному плащі. Вона підійшла до жінки, яка саме йшла їй назустріч.

– Скажіть, будь ласка, яка це вулиця? – запитала Ніка.

Жінка відсахнулася і з жахом поглянула на дівчину. Потім швидко прошмигнула повз неї.

Ніка з подивом подивилася їй услід. Що за диво? Аж раптом вона згадала про свою забруднену кров’ю сукню і рани на тілі, які все ще нили. Але Ніка вже якось навіть звикла до цього болю, неначе він був із нею все життя. Насправді цей фізичний біль виявився набагато легшим, ніж біль душевний, що шматував її ці кілька останніх днів.

Ніка вирішила спробувати ще раз. Цього разу вона попрямувала до чоловіка, який крокував по протилежному боці вулиці.

– Скажіть, будь ласка, яка це вулиця? – знову запитала Ніка.

Чоловік здивовано подивився на неї. В його очах читалося намагання зрозуміти, чого хоче ця дівчина у закривавленій сукні та з довгим скуйовдженим волоссям. Вона виглядала виснаженою та слабкою. Хоча видно було, що від природи дівчина доволі симпатична. Але зараз темні кола під очима та потріскані губи зовсім не додавали їй принадності.

Чоловік розтулив рота і щось промовив. Ніка не могла зрозуміти, що він белькоче. Мова була якась дивна. Дівчина не могла розрізнити навіть приблизно, до якої мовної групи вона належить. Незнайомець видавав чудернацькі звуки, неначе якийсь інопланетянин. Ніка розгублено дивилася, як ворушився рот чоловіка, неначе це могло допомогти зрозуміти його мову. Минуло кілька хвилин. Нарешті перехожий второпав, що дівчина його не розуміє. Він розвів руками і покрокував далі, залишивши Ніку стояти посеред вулиці.

Може, це просто якийсь іноземець. Що ж їй так не щастить сьогодні? Ніка вирішили спробувати втретє. Цього разу вона обрала молодого хлопця. Він подивився на неї гарними синіми очима і відповів тою самою мовою, що і попередній. Принаймні їй так здалось. А там хто знає, адже вона ту мову сьогодні почула вперше в житті.