Паросток горя

Життя буває довгим і коротким,
Щодень приносить щастя чи журбу,
Тому вгадати важко чи ти зможеш,
Нарешті втілить мрію ту, свою.
В один день дівчина весела й гарна,
Струнка, життя любила більше всіх,
Вона така щаслива і управна,
А мріяла - насправді полюбить.
Знайти кохання всієй душі її прекрасной,
Щоб все змінилось, інше щоб було,
Щоб з кожним днем ставало краще й краще,
Щоб її серце справді знову ожило.
Знайшла, кохала довго й палко,
Але у відповідь мовчання лиш знайшла,
Кохання - це не так уже й прекрасно,
Коли кохає лиш одна вона.
Так, невзаємне то було кохання,
Й розчарування, біль образ,
У сні ще довго бачила усмішку,
І ті блакитні очі, ті вуста.
Він снився довго ще, але таки пройшло,
Вона забула, так ніби й не було,
Але у серці вже посіяна від тоді,
Страждання перше, зернинка та негоди.
Удруге покохала, ніби вже взаємно,
Він квіти дарував, було їй так приємно,
Лице у ньго гарне, а душа, так темно,
Тому не довго длилось знову те кохання ,
Надії всі розтанули - весняний сніг,
Тому ще трішки і вони вже розійшлись.
Знов сумувала, і винила знову:
" Я винна, що зі мной не так?
Я ж дарувала і тепло, і ласку,
Чому зі мною знову обійшлися так?
Покинули моє життя не попрощавшись.

Я маю йти сама в цьому житті ".
І ще, і ще одна зернинка горя,
Тепер посіяна у неї на душі.
А час пройшов і втретє покохала,
Тепер все ніби в казці, ніби в сні,
Він ніби принц, вона русалка,
Вони любили море і пісні.
Час йшов, все навкруги змінилось,
Лиш їх кохання вічне, ще жило,
Але година: відчай, біль розчарування,
Заполонило все її нутро.
Як можна, горе, зруйнувать так швидко,
Все те, що будували так давно!
Ось баче посмішку його чарівну,
Секунда, смерть забрала у полон.
Кінець, для неї це вже точно,
Бо зазирнула в душу свою знов,
Щоб посадити третю ту зернинку горя,
А місця там давно вже не було.