20. Істерика старої подруги

— Я й сама можу вийти з води, — намагаючись продемонструвати мені свою горду незалежність, Анна відмахується від моїх рук.

Але я впертий, продовжую підтримувати і як ідіот усміхаюся.

Її лякають не мої широкі долоні, а її реакція на мої дотики. Я вже це зрозумів. Тільки жінки можуть злитися на те, що їм це подобається. Загадкова жіноча логіка.

— Звісно, вередухо, ти можеш, але не варто. Впадеш, осоромишся, мені доведеться ловити тебе за шкірку. Воно тобі треба? — хмикаю у відповідь, спіймавши на собі її багатозначний позирк, який одразу обдав мене такою хвилею збудження, що я знову перестав відчувати температуру води.

Ця дівчина, сама того не бажаючи, зробила одночасно дві речі. Роздраконила мій мозок і розбудила моє тіло, причому відразу всі ерогенні точки. Точно навіть не знаю яким чином, чи щось сказала і при цьому якось особливо поглянула, чи причина в її жестах, звичці морщити носика або манері поправляти білизну, думаючи, що цього ніхто не бачить.

А ще питає чи я пришиблений. Та мене вже торкнуло та поплавило! Мені навіть байдуже, що з цього приводу думають мої друзі, люди, яких я знаю понад двадцять років і чия думка ніби має на мене впливати. Не впливає! Я хочу Анну і нехай весь світ про це дізнається!

Он, вони й зараз сидять-лежать і витріщаються на нас, спостерігають, як ми виходимо на берег. Евеліна невдоволено підтискає губи, Олена взагалі відвертається, мужики роздивляються фігурку Анюти. Я їх розумію, там є на що пустити слину, навіть одруженим.

І тільки по очах Зої розумію, що хрещениця підтримує мене на всі сто. У її задерикуватому погляді стільки вогню, мої симпатії до Анни нас із нею зблизили і це приємно, бо Зоя моя рідна людина. Нехай навіть наша спорідненість не кровна. Я виростив цю дівчинку, тож вона завжди буде частиною моєї родини.

Виймаю з сумки широкого рушника й накидаю Анні на плечі, коли вона сіла поруч із братом. Так, демонстративно, так, підкреслив турботу і водночас кайфанув, відчуваючи наш із нею зв'язок. Увечері ми домовилися поцілуватися! Тож звісно, ​​між нами вже є зв'язок! Скоріше б цей вечір настав...

— Сівусю, можна з тобою прогулятися? — Евеліна не питає, вона наполягає, беручи мене під руку. — Ти пам'ятаєш, скільки ми вже знайомі? — Вимовляє, коли ми відійшли на достатню відстань й інші нас вже підслухати не можуть.

— Що тут пам'ятати, ми всі знайомі з універа, — обертаюся, вивертаючи шию. Хоч би до Анни ніхто не підкотив, доки я тут подругу юності вигулюю. — Елю, чому ти питаєш?

— Щоб зайвий раз підкреслити, що термін нашої дружби дозволяє мені давати тобі поради. Северине, у тебе що криза середнього віку? Ходиш півнем навколо цього дівчиська, яке на тебе навіть не дивиться. Це виглядає так смішно і так безглуздо.

— Добре, що це не твоя справа, — пирхаю, ні краплі не зачеплений її висновками. Я в курсі, що вона ревнує, і що зі злості жінки ще й не таке можуть ляпнути.

— Сівусю, навіщо вона тобі? Дурна, недосвідчена. На молоденьких потягнуло? Видно ж, що дівчина нахабна та меркантильна…

— Так, стоп. Права ображати Анну в тебе також немає, як і давати поради дорослому, самодостатньому чоловікові, — загравши жовнами, кажу різкіше, ніж зазвичай. — Мені начхати, що вона тобі не подобається. Головне те, якої я про неї думки. Ми з тобою більше не обговорюватимемо цю дівчину і мої плани на неї. Це зрозуміло?

— Любий, адже ти в курсі, що я не хочу бути просто подругою? З нас могла б вийти яскрава та щаслива пара. У молодості я вискочила заміж по дурості, тобі на зло. Ти ж знаєш, що на другому курсі я була закохана в тебе по вуха? Северине, ми маємо шанс все виправити. Кажу прямо. Ти ж любиш, коли тобі говорять правду, — заглядає в очі з таким очікуванням, немов я ось-ось маю прозріти, ляснути себе по лобі і погодитися, що ми створені одне для одного, але…

— Евеліно… — зупинившись, з роздратуванням потираю потилицю. Здається, ідея зібратися всім разом на ці вихідні саме в мене, була не надто вдалою. — Ти собі вигадала якусь закоханість і що між нами існує якась химерна іскра. Не знаю, можливо, розлучення з Сашком зробило тебе такою емоційно-чутливою та вразливою. Та крім дружніх, жодних інших відносин між нами бути не може. Гадав, ти доросла і розумна жінка, маєш це розуміти.

— Тоді навіщо це все? Навіщо мене покликав? Щоб похвалитися, що в тебе все прекрасно і твоє особисте життя вирує навколо цієї молодої кобилки? — Евеліна ніколи не вміла приймати слово «ні», навіть у юності. Все має бути лише так, як вона вирішила. Підозрюю, саме цим вона й допекла свого чоловіка, що він подав на розлучення.

— Евеліно, твоя реакція надто гостра та негарна. Ти так не вважаєш? Ми щороку збираємось саме у травні, і ти про це чудово знаєш. І якщо чесно, я шкодую, що проігнорував твої дивні натяки по телефону, коли ми зв’язувалися минулого тижня, не давши тобі чіткої відповіді, — тоном проводжу межу, яку нікому не дозволю перетнути, навіть старим друзям. Твердим поглядом підтверджую свої наміри.

— Вибач, що зіпсувала тобі настрій. Напевно, я справді перегнула. Ти маєш рацію, після розлучення я геть розкисла і ніяк не зберу себе до купи, — Еля намагається реабілітувати колишню невимушену легкість між нами і повернути вайб вихідного дня, але кішка, як-то кажуть, уже пробігла.

Примирливо киваючи, розвертаюсь, щоб іти назад, але брати себе під руку їй уже не дозволяю.

Бачу, як мені назустріч рішуче чеше моя вередуха і мій настрій відразу зашкалює у бік позитиву.

— І куди це ти біжиш? — Перехоплюю її погляд.

— Рятувати вас від опіків, — простягаючи мені тюбик, бентежиться. — Ясна річ, що на ваші широчезні плечі потрібно як мінімум пів цебра крему... Травневе сонце дуже оманливе. От тільки не треба так хитро посміхатися, Северине Назаровичу. Просто… в обов'язки помічниці входить турбота про її боса!