13. Майже поклав на лопатки

Швиденько уявляю, який це все матиме вигляд. Бос по черзі представляє мені своїх друзів, а я замість того, щоб бути ввічливою та адекватною, облизую цей нещасний стаканчик морозива, який тече одразу в кількох місцях. Це ж суцільне фіаско!

Н-і-і-і. Потрібно терміново виправляти ситуацію і бажано якось креативно.

Але креатив буксує, бо я страшенно злюся на Северина. Прямо скаженію! Отак би й штурхнула його по нозі за цю фамільярність та безпардонну провокацію.

— Дико перепрошую, але я ще маю зустріти одну людину і вирішити одне делікатне питання. Та я незабаром до вас приєднаюся! — спритно підпірнувши під рукою Хижого, випурхую з альтанки. Намагалася зробити це граціозно, але більше схоже на слайд з моєї хроніки «Курйоз номер 3344».

Чортове морозиво! Куди бігти? Назад до будинку чи зустрічати брата?

— А куди це ти так розігналася?

Северин пішов за мною? Серйозно? Тоді він сам напросився!

— Це що таке було, га? Там, у альтанці? — даю волю своєму праведному гніву, ігноруючи зухвалих бісиків у його нахабних очах.

— Вередухо, що тобі знову не сподобалося?

— Те, як ви, Северине Назаровичу, терлися біля мене, намагаючись натякнути своїм друзям, що я не просто ваша асистентка!

— Анюто, ти вигадуєш.

— От не треба… Я хоч і почуваюся дурепою, але не треба применшувати мої розумові здібності та жіночу інтуїцію! — Шиплю на боса в тіні кучерявого винограду на одній з алей у його саду.

Мало того! Я йому ще й морозиво своє сунула в руки, нервово скручуючи своє довге волосся. Справді спекотно.

— Є щось тверде? — питаю у Хижого. Досі заведена та небезпечна.

— Є, але ним навряд чи можна заколоти коси, — відповідає так спокійно, придушуючи посмішку.

А коли до мене доходить, що він має на увазі — червонію, трясця, від колін до брів, задихаючись від емоцій.

— У нас в арсеналі ще й вульгарні жартики маються? — таким я Хижого ще не бачила, тож у мене шок. — Та з'їж ти вже це кляте морозиво! — нервово скрикую, а він слухняно, в три укуси запихає у свій великий рот цей зім’ятий вафельний стаканчик.

Ого… Що це було? Я гаркнула на боса і мені сподобалося. Прямо якийсь міні-оргазм відчула.

— Ань, а що як і так? Що, якщо мої друзі подумають, що між нами щось є? Це так страшно? — Ризикує підійти ближче, бере за плечі. Його сьогодні не впізнати. Штурмовик-спокусник.

Концентруюсь зараз не на його пальцях… Хоча з деяких пір, з якогось переляку я почала реагувати на його дотики надто гостро. Концентруюсь на його очах. Сині-сині. У них сьогодні така незвичайна м'якість, але ці шалені бісики лоскочуть мої нерви.

— А й справді, нехай думають, що Хижий знайшов собі іграшку, розвагу, — смикаю плечем, намагаючись скинути його руку. — Ви мій бос, Северине Назаровичу. Має бути хоч якийсь натяк на професійну етику та межі дозволеного.

— Я покараний? — продовжуючи стримувати посмішку, красномовно скидає брову. Ні на сантиметр від мене не відсунувся. І явно почувається повністю впевнено. — Жартувати не можна, дивитися не можна, торкатися тебе не можна. Вередухо, з якого хріну паніка?

І тут я видаю те, що посилено намагалася сховати навіть від самої себе:

— Ви з моєю допомогою намагаєтеся змусити когось із ваших подруг вас ревнувати?

Моє питання викликає в нього щире здивування. Зазвичай такий незворушний Северин Хижий демонструє мені каскади своїх емоцій. І для посилення ефекту нахиляється ще нижче до мого обличчя. Мабуть, щоб своїм диханням лоскотати мою шкіру, аби мурашки, якими я завдяки йому усипана, проникали глибше, у кров, у самісінький мозок.

— Вважаєш мене таким примітивним та жалюгідним, Анюто? Думаєш, що я здатний використати дівчинку, яка мені дійсно подобається, щоб дражнити жінок, яких я знаю вже сто років? По-твоєму, я кретин? Відповідай.

— Ви ... не кретин, — видихаю і незважаючи на спеку — мене вже трясе. Це геть не нервове. Схоже, що це перезбудження почало відкривати всі внутрішні клапани.

— Ань, а може, це ти ревнуєш? М-м-м? — продовжує п'янити та огортати мене своєю харизмою, своєю особливою владністю, яка вміє підбиратися разом із вкрадливими нотками.

— Вередухо, мені подобається, коли ти звертаєшся до мене на «ти», — раптом веде носом по моїй щоці і на одну коротку мить торкається кінчиком свого язика куточка моїх губ. Неначе злизуючи слід від морозива. — Але ти маєш рацію, залишимо хоч якісь рамки професійної етики, — хмикаючи, злегка усувається.

А я своєю затуманеною свідомістю розумію, що цей хижак може легко вкласти мене на лопатки. Що якби він зараз відніс мене до спальні — я дозволила б йому зробити зі мною все, що він хоче.

Але натомість Хижий вирішив, що йому час повернутися в альтанку.

Стою розгублена, емоційно-дезорієнтована та до нестями збуджена. Дивлюся, як відчиняються ворота і не знаю чого хочу більше. Образитися на Хижого чи відплатити йому тією ж монетою?

Певно треба відплатити))) Сподіваюсь, герої вам вже полюбилися))) До речі, книга тепер оновлюватиметься щодня! Буду щиро вдячна, якщо натиснете на сердечко♥️ Також підписуйтесь на мою сторінку, аби не пропускати анонсів та старту нових історій)