розділ 3.2.

3.2.

      Яковлів запропонував мені взяти в тимчасове користування автомобіль. Я погодився. Він також пропонував грошей, але від них я відмовився. В мене були деякі збереження на рахунках і за той час, що в мене не було потреби в грошах, набіг солідний відсоток, а утриманцем я себе відчувати не хотів. Олег оцінив «мій порив жебракувати», як він сам висловився, але мовив, що пропозиція додаткового фінансування, в разі потреби, залишається в силі.

       І от, я сидів за кермом новенького електромобіля, що стояв на  бетоні підземної парковки і думав, а куди мені, власне, їхати?

       Ми домовились з Олегом, що я буду чекати від нього інформації щодо Ліни (в моїй кишені для цього також з’явився новенький смартфон. Для тимчасового користування, звісно). Але де це робити? Їхати в готель не хотілося. Повертатися до Зони? Може так і зроблю. Вовчий там сам нудьгує… Звичайно, він розбереться, що робити, йому не звикати виживати, та ще й в місці де народився і виріс, але…

       Я вирішив знайти яку – небудь кав’ярню. Таку собі, знаєте, що створює домашню атмосферу. Випити там кави посидіти, подумати, що робити далі.

        Швиденько розібрався з новим смартфоном, знайшов через мережу місця  де можна було посидіти. Найближча кав’ярня була всього в декількох кварталах звідси. Туди я й поїхав.

       Ледь не зачепив декілька машин, доки доїхав, але впорався без дорожньо-транспортних пригод.

      Так, не звик я до такого потоку автомобілів. Та й до такого міста не звик. І до життя такого також, якщо вже бути вкрай відвертим.

      З кожним роком життя змінюється все стрімкіше. Можете сказати, що я старий боркотун, але посудіть самі. Кам’яний вік займав дев’яносто дев’ять відсотків часу розвитку людства. Десятки тисяч років тривав бронзовий вік.  Всього декілька тисяч років – залізний. Що далі? Вік двигуна внутрішнього згорання? Він пролетів всього за півтори сотні років? Мій ровесник, ( Ха. Так – так, я пам’ятаю парові котли). Який вік тепер? Цифровий? Вік чи десятиріччя? Все змінюється за один – два роки. Технології так скачуть вперед, що ми вимушені хапатися за нововитвори, щоб за ними встигнути. Розумієте? Вимушені хапатися за те, що нам непотрібно, для того, щоб не відстати від часу. Якісь тридцять років тому відеотелефон був прибором із науково - фантастичного фільму, а тепер… Вибирай собі  мессенджер і вперед. Світ стрімко змінився за якийсь десяток - другий років. За часів мого дитинства все йшло тихо і розмірно. Я пам’ятаю перше радіо, першу електричну лампочку. Пам’ятаю, як трансформувалися трактори,  автомобілі, літаки. Зараз я втрачаю плин послідовності. Відволікся на місяць – новий винахід. Відволікся на декілька років – безнадійно відстав від покоління. 

       А що буде далі? Що буде ще через тридцять років? Винайдуть телепорт? Будемо ходити з чіпами в голові? Я точно не буду і не сподівайтеся. Краще буду сидіти собі в лісі і спілкуватися з собаками. Щоправда, боюся, вихід в міста  тоді буде для мене вже закритий. Я не зможу спілкуватися з «новими людьми». Чи вони не зможуть спілкуватися зі мною. Як зі мною будуть спілкуватися ті хлопці і дівчата, майбутні чоловіки і жінки, які зараз знайомляться між собою через мережу, хоч знаходяться в двох метрах один від одного? Як я з ними буду спілкуватися, якщо навіть в часи дротового зв’язку, коли з’явилися стаціонарні телефони загальної мережі, я волів краще проїхати сотні кілометрів, щоб поспілкуватися з людиною, бо мені важливо було її бачити, сприймати, відчувати?

       Я вже відставав від часу. Що ж буде потім?..

       В роздумах доїхав і зупинився біля кав’ярні. Всередині було комфортне. Полиці з книжками, живі квіти, ламповий телевізор, дерев’яні меблі. От тільки меню електроне, вмонтоване в барну стійку і посеред кожного столу окремо… Замовив кави, зайняв столик в дальньому кутку і знову поглинув в свої невеселі роздуми.

       Коли вона зайшла, я спочатку відчув її розпач, а потім вже побачив її саму.  Дівчина, розгублено озираючись, пройшла від вхідних через кав’ярню, спочатку сіла за сусідній від мене столик, потім піднялася і роздягнулася. Зняла пальто, повісила на вішалку – рухи її були загальмовані, погляд блукав десь далеко, зосередився на дівчинці – офіціантці, яка підійшла прийняти замовлення і знову кудись поплив. Жінка поправила волосся звичним жестом, навряд чи задумувалася над тим, що робить, склала руки перед собою на столику і втупилася в них поглядом.

      Я ледь не фізично відчував наскільки їй було кепсько. Такий важкий розпач, що якби вона зараз покликала на допомогу, мені, мабуть, розірвало би голову.

      Врешті я не витримав:

      – З ним все буде добре, - мовив я до неї.

      Вона перевела на мене здивований погляд.

      – Що ? – перепитала. – З ким?

      – Не знаю з ким, ­– відповів я. – Мабуть з тим про кого Ви зараз думаєте.

      Жіночка продовжувала дивитися на мене, не розуміючи, про що я.

      Я пересів за столик навпроти неї.

      – Ви дозволите?

      – Ні, – не зразу відповіла вона. – Краще не треба. Я не можу…не хочу зараз ні з ким розмовляти, вибачте.

       Але я не поворухнувся.

       – Розумієте, я зараз відчуваю ваш відчай. Не подумайте, я не набиваюся на знайомство, чи щось подібне. Просто я  відчуваю такі речі. Я відчув Ваш настрій щойно Ви зайшли до приміщення і я розумію, що Вам зараз дуже тяжко…Щоправда, не знаю чому… Я хочу допомогти, справді.