Розділ 1

Усі дороги, як любили казати старі люди, ведуть до Рима. Та шлях Едіт Неве починався не серед давніх каменів імперії — він пролягав брукованими вуличками Парижа, повз собори й мости, де, здавалося, завмер сам час. Іноді їй ввижалося, що місто шепоче своє ім’я кожному, хто затримує подих біля Сени: «Залишайся, тут твій дім».

Після війни родина її бабусі переїхала до Живерні, а за двадцять років повернулася до столиці — у будинок часів Людовіка XIV, який дивом уцілів під час бомбардувань. Саме там, під дахом старовинного маєтку з мансардними вікнами, і почалася історія Едіт. У Парижі, де, як відомо, кожна історія починається з кохання.

Кохання бабусі й дідуся — архітектора та колишнього льотчика — подарувало світові трьох доньок. Середня, Аделін, згодом стала матір’ю Едіт. Родина Неве-Вільдер берегла минуле так само дбайливо й ревно, як французи зберігають родинні хроніки у старих альбомах. У поминальні дні вони збиралися в соборі Паризької Богоматері, ставили свічки за тими, хто пішов, і дякували їм за те, що їхня кров тече в жилах живих.

Дитинство Едіт було безтурботним. Її брат Арман, старший на три роки, успадкував від батька амбіції та ділову хватку. Їй же дістався дар бачити в лініях будівель не лише розрахунок, а й душу — спадок покійного предка. Здавалося, пристрасть до архітектури передалася їй від діда: легка, мов подих мармуру.

Після кількох успішних проєктів Едіт майже отримала замовлення своєї мрії — музей сучасного мистецтва під керівництвом відомого сучасного архітектора Альфреда Коппенгайма. Майже.

Та саме того року все обірвалося, і життя змінило свій напрямок.

За тиждень до початку робіт помер її батько — раптово, безглуздо, наче хтось висмикнув із полотна її життя найбільший і найважливіший стібок.

Париж завмер у жалобі, огорнутий пронизливим дощем і невиплаканими слізьми. Світ Едіт розсипався, мов картковий будиночок, і в його тріщинах раптом проступила тінь людини, яка згодом стане для неї цілим світом і назавжди змінить її життя.

Париж прощався з паном Неве під дзвін дзвонів, віддаючи шану людині, яку Едіт називала батьком. Місто накрило сірим небом. Сотні чорних парасоль колихалися нескладною процесією перед собором Сен-Сюльпіс, і Едіт раз у раз здавалося, ніби хтось ховається серед цієї жалоби й тихенько насміхається з її горя. Люди підходили, брали її за руку, промовляли слова, які давно втратили сенс. Вона дякувала кожному, але не бачила облич і не розрізняла голосів — світ звузився до глухих кроків, запаху мокрого асфальту й болю, що не мав форми. Лише порожнеча. Вона нічого не відчувала.

Брат стояв поруч. Високий, зібраний, наче сталевий. Його рука міцно тримала її за лікоть, не даючи впасти. Іншою рукою він обіймав похилені плечі матері. Долоні Армана були напружені й холодні, наче він стримував гіркий клубок у горлі, що душив їх усіх трьох.

Коли служба закінчилася й люди почали підходити, щоб висловити співчуття, Едіт машинально кивала. Аж поки її погляд не зачепився за чоловіка, який з’явився наприкінці меси. Він не підійшов одразу, залишаючись осторонь. Високий, у темному пальті, з коротко підстриженим волоссям і очима кольору молодої трави — надто яскравими для цього дня. Його погляд був прямим, але не настирливим. Він наблизився, коли процесія почала рідшати, і злегка схилив голову.

— Мадемуазель Неве, — тихо промовив він. Голос був глибокий, із легким південним акцентом, у якому вгадувалися британські інтонації. — Прийміть мої співчуття. Ваш батько був для мене не просто партнером.

Вона ледь насупилася.

— Перепрошую, ми знайомі?

— Рудольф Боньє, — м’яко всміхнувся він, простягаючи руку. — Можливо, ваш брат Арман згадував про мене. Ми мали зустрітися за тиждень. Але… обставини змінилися.

Він говорив спокійно, без натиску, проте в його спокої відчувалося щось інше — звичка контролювати ситуацію. Едіт ще раз оглянула його: чоловікові було не більше тридцяти п’яти, обличчя гладко виголене, риси чіткі й правильні. Не красень у звичному розумінні, але безперечно привабливий. Едіт кивнула. Ім’я нічого їй не говорило, та його голос наче пробився крізь туман, у якому вона жила останніми днями.

Рудольф подивився на неї трохи уважніше, ніж дозволяли правила пристойності.

— Ви нічого не їли весь день, — зауважив він після паузи. — Похорон — не найкраще місце для розради, але, якщо дозволите, я відвезу вас додому.

— Дякую, але… je ne veux pas être un fardeau. Я не хочу бути для вас тягарем.

— Це не прохання, мадемуазель Неве, — тихо відповів він. — Це данина поваги вашому papa.

Його тон не залишав місця для заперечень, та в ньому не було грубості — лише твердість людини, яка звикла ухвалювати рішення. Едіт підкорилася, наче машинально.

Спілкування з Рудольфом стало для Едіт віддушиною: він був поруч, а отже, усе здавалося спокійним і затишним, наче її огортала хмаринка з повітряних ковдр. Його ніжні обійми непомітно огортали її день у день, зустріч за зустріччю. Прогулянки ставали довшими, розмови — глибшими й інтимнішими. Він не квапив її, і все само собою рухалося до певної розв’язки.

Через пів року після батькових похоронів вони разом вирушили на тиждень до гірськолижного курорту. Саме тоді це й сталося вперше. Вони багато каталися на лижах, а вечорами ходили до ресторану при готелі. Вони жили в одному номері, спали в одному ліжку й проводили романтичні вечори біля каміна, на пухнастому килимі зі шкури гепарда. Останнього вечора Едіт отримала повідомлення від університетської подруги. Та надіслала посилання на статтю в головному таблоїді країни. Гучний заголовок на всю шпальту одразу впадав в око: «Найбагатший холостяк Франції відпочиває з прекрасною незнайомкою». Під ним було їхнє спільне фото, зроблене під час прогулянки на підйомнику. Тоді він нахилився, щоб поправити її дурнувату шапку, а фотограф упіймав саме той ракурс, у якому обличчя Рудольфа схилилося до неї. Найкумедніше, що в ту мить вони не цілувалися. Ще ні.