Глава 5

Вони опинилися на залізничному вокзалі. Величезному, старому, з годинником, який показував невідомий час. Люди снували туди-сюди, але жоден не дивився на Марту й Андрія. Ніби вони були привидами

— Це вокзал між світами, — сказав Андрій. — Кожна платформа веде в інше місце. Моя мати казала, що тут можна знайти потяг, який доставить тебе туди, куди ти справді хочеш потрапити. Але треба знати номер платформи

Марта розгорнула щоденник. На сторінці зі словом «Мандрівка» було намальовано стрілку, що вказувала на платформу номер сім

— Туди, — сказала вона

Вони пішли пероном. Повітря пахло димом, мокрим асфальтом і далекими країнами. Коли вони дійшли до сьомої платформи, потяг уже стояв там — старий, чорний, із золотими літерами на боках. На дверях вагона висіла табличка: «До початку»

— Що це означає? — запитала Марта

— Не знаю, — зізнався Андрій. — Але ми маємо сісти

У вагоні було порожньо. Тільки два крісла навпроти столика, на якому лежала карта. Не звичайна — жива, де ліси ворушилися, а ріки текли по паперу

Марта сіла й торкнулася карти пальцем. У відповідь вона почула бабусин голос 

«Кожна мандрівка починається з кроку. Але закінчується вона завжди поверненням. Не забудь, звідки ти прийшла, Марто. І тоді ти знайдеш те, що шукаєш.»

Потяг рушив. За вікном пропливали міста, ліси, гори, моря — усі вони змінювалися, як калейдоскоп. І десь серед цього Марта побачила жінку. Високу, з рудим волоссям, що стояла на пероні й махала їй рукою

— Андрію, — прошепотіла вона, — це твоя мати?

Андрій припав обличчям до скла

— Так, — видихнув він. — Вона там. Але потяг не зупиняється

— Тому що ми ще не там, — сказала Марта. — Ми маємо пройти всі світи. І тоді ми її наздоженемо

Вона відкинулася на спинку крісла й закрила очі. У кишені дзвіночок тихо вібрував. У руці вона все ще тримала бабусину парасольку

Мандрівка тільки починалася

---