День тридцять перший. Безмежна лінь

Костик був закоханий в Аньку. Ну, як закоханий? Він щоранку та щовечора надсилав їй повідомлення, які були схожі на шифровки. Ранкові починалися так: прив ясм? гд! Нічні: пр! япд? дбрн! Анька в усьому любила конкретику. Повідомлення вона ігнорила, бо крім прив, більше нічого розшифрувати не могла. Костик дратувався. Ще б пак! Коли тобі дванадцять, а твоє перше справжнє кохання ігнорить тебе по повній, то тут і до бійки недалеко.

І якось на перерві Костик не витримав і дав Аньці стусана. Анька схопила його за комір і ледь не бахнула Костиком об стіну — пощастило, викрутився.

— Ти чого?! — Анька уявляла, як зараз схопить його за комір ще раз і таки шарахне задиркуватого Костика об стінку.

— Ти ігнориш мене! На жодне повідомлення не відповіла!

— Бо ти пишеш як придурок! Що там можна зрозуміти, крім «привіт»? Якась дурня!

— Та шо там незрозумілого? — щиро здивувався Костик. — Привіт, як ся маєш? Гарного дня!

Анька кліпала очима і мовчала.

— А ти нормальною мовою можеш писати? Чи українська — друга іноземна, яку тебе змушують вчити?

— Та мені ліньки, — посміхнувся Костик. — До того ж це прикольно.

— Дурень ти прикольний, — тільки й відповіла Анька. — З батьками теж так листуєшся?

— Вони старі, — зітхнув Костик. — Коли за тридцять багато не збагнеш. Мізки вже не варять.

— Не пиши мені більше, — роздратовано сказала Анька, — якщо тобі ліньки.

Наступного ранку смартфон звично тенькнув, замість шифровки прийшли смайлики.