День тридцятий. Конкурс

Дімунчика лихоманило. Нарешті оголошено конкурс на найкращу містичну історію. І не просто містичну, а в жанрі жіночого роману. Два роки Дімунчик потайки від усіх писав жіночі романи. Вночі, як годиться справжньому письменнику. У мережі його знали як Полін Вудворт. Це його «Пристрасть на кінчику ножа», «Ти моя Африка» та «Крижаний едельвейс» вже рік очолювали топ популярного сайту самвидаву.

Назву твору він обрав заздалегідь. У яблучко — «Скло та Бетон». Історія склалась напрочуд легко. Вона — дівчина, яка не знала батька. Він — брутальний одинак, який втратив родину. Все передбачувано, ясно як божий день, що у фіналі вона народить йому трійню і будуть вони жити довго і щасливо. Історію Дімунчик написав протягом місяця. Не вистачало містики. Куди б він її не ліпив — вона стирчала п'ятим колесом у бричці.

І може він би й плюнув на той конкурс, але головний приз не давав спокійно спати — десять тисяч і паперовий друк.

Отже, містика. Спочатку з'явився дім з привидами у спадок. І він досить гармонічно вписався у роман. Але привиди заважали, ламали сюжетну лінію, більш того, ажніяк не рухали сюжет.

— Та й грець з ними! — відмахнувся Дімунчик від набридливої думки й продовжив додавати містики, бо здалося, що привиди то таке собі. До того ж їх загнав до пекла екзорцист Аланій, за сумісництвом — особистий охоронець головного героя.

Дімунчик випив горнятко кави й додав у роман хоку, який жив під ліжком і вночі лякав героїню. Звичайно ж на допомогу прийшов вже знайомий читачам екзорцист.

Але Дімунчику все одно не вистачало суцільного зла, такого, від якого кров застигає у жилах.

Інопланетян він зрікся одразу — це ж не наукова фантастика, хоча, в його уяві вони були ще тими падлюками. Вирішив їх залишити як запасний варіант.

Дімунчик випив ще кави, потім ще і ще, поки серце не забилося як м'ячик для пінг-понгу на ігровому столі. Він впевнено вніс підступного злого духа, який заволодів розумом головної героїні, він вбив екзорциста Аланія і посягнув на найцінніше — життя мурашиної ферми, яку героїня знайшла на смітнику і врятувала від загибелі. Злобні мурахи вирвалися на свободу і нишпорили квартирою у пошуках їжі. Вони заповзали у постіль, боляче кусали героїню, але вона не мала сили прокинутися і зранку ридала ридма над нещасною долею. Герой вилетів до далекої Африки, щоб привезти коханій мурахоїда, якого зачарував шаман племені зулусів. Мурахоїд відважно з'їв усіх мурах і його було відправлено назад до Африки. Проте, коли молодята побралися і вже настав час народжувати довгоочікувану трійню, злобний дух вселився у хлопчика. Але родині пощастило — у церкві отець Михаїл під час таїнства хрещення опустив маля у срібну купель зі святою водою, з якої той намагався вискочити. Дух вилетів, де його приборкав святий Георгій, бо дух з переляку ударився саме об його ікону.

Дімунчик задоволено перечитав фінал і надіслав файл на конкурс.

Як він і очікував, роман викликав фурор. Але коментарі жалили більше аніж кляті мурахи:

— А де зомбі? Де повстала колишня, яку він прикопав у садочку?

— Авторе, пиши ще! В другій частині нехай прилетять інопланетяни та намагатимуться поработити людство.

— Тю, а відьом не буде? І вурдалаків теж? Сум.

— А де Дракула? Хіба він не дядько героя?

— А де ляльки Вуду? Чому він їх з мурахоїдом не привіз з Африки?

— А Бетон не альфа зграї перевертнів? І навіть не дракон? Отакої...

— Жодного вампіра. Жах!

— Чому діти не від шамана?

— Це якийсь крінж! Авторе, що ти вживав, поділися ділером!

Від цих коментарів Дімунчик скаженів. Шанси на перемогу танули наче сніг.

Переміг роман під назвою «Моя (не)кохана дівчина-привид». Дімунчик поразку не визнав. Написав організаторам, що конкурс липовий, місця заздалегідь розподілені й взагалі, вони — шкури продажні.

Потім відкрив файл і написав: «Полін Вудворт. Катування пристрастю». І почав з нового рядка: «Вероніка пристрасно стягла з ліжка простирадло, безсоромно роздягнулася і наче дика левиця накинулася на Еріка, який тільки на це і чекав. Він зім'яв її губи пристрасним поцілунком і...» тут вимкнули світло.