День двадцять дев'ятий. Дах

Добро

Активізує

Хаос

Саме під таким дахом Олекса прожив сорок з гаком років. Ще й замовив худі з таким гаслом. Коли вдягав його — навмисно обирав момент, щоб повернутися спиною і донести цінну інформацію людству. Ще вів щоденник добрих справ, щоб, не дай боже, не схибити й не зробити більше, аніж сам собі визначив. Нотатки чимось нагадували записничок мачухи зі старезного радянського фільму про Попелюшку: «Дав дві гривні бабці. Подав руку жінці. Зняв з дерева повітряну кульку малій». Один день — рівно одна справа. Щоб ненавмисно не увімкнути навколо себе хаос, якого він боявся понад усе.

Олекса мав невеличку крамничку шкарпеток, в якій працювали дві продавчині — Гася і Тіна. Чорноока Гася приїхала зі східної країни, мала велику родину, працювала вправно, багато не вимагала. Тому на Новий рік отримувала у подарунок одну пару ексклюзивних шкарпеток.

Тіна навпаки, народилася у Києві. Коли був живий чоловік, вдвох тримали кав'ярню. Після його смерті вона так і не змогла вести бізнес — все нагадувало про нього. Кав'ярню продала, на отримані гроші мандрувала світом, щоб порожнеча не з'їла душу. Повернувшись до Києва, вирішила піти на роботу за першим же оголошенням. Саме Олексине і висіло на під'їзді. Крамниця поруч з домом. Зарплатня зовсім смішна у порівнянні... Ні, Тіна більш не буде порівнювати те що було з тим, що є.

Вона працювала з вогником — продавати вміла — мала відсоток з продажу і дві пари ексклюзивних шкарпеток на Новий рік. Шкарпетки складала у скриню. За сім років праці — чотирнадцять пар.

У той злощасний день небо наче луснуло й столицею шпарив не дощ, а водограй. Олекса закрив надворі парасольку і... гепнувся на порозі крамниці. Тіна викликала швидку, яка забрала його до лікарні. Складний перелом та ще й бронхіт.

Тіна не розуміла нащо вона це робить — щодня перед роботою та після їздить до нього. Привозила курячий бульйон, трав'яні відвари, парові котлетки, пюре з кореня селери та картоплі. Олекса віддав їй ключі від квартири, бо переймався рибками, яких тепер доглядала Тіна.

Минуло два місяці, Олексу мали виписати. Тіна затіяла генеральне прибирання і випадково знайшла товстий записник. Спочатку вона не хотіла читати — не комільфо, чуже — але цікавість перемогла. Коли перегорнула останню сторінку, за вікнами сутініло. Тіна сиділа на краєчку крісла і мовчала. Сім років — сім записів про подарунки шкарпеток. Отямилася від дзвінка — хтось наполегливо дзвонив у двері. Як загіпнотизована відчинила. Там стояв Олекса на милицях з величезним букетом троянд.

— Я ніколи не замислювався над тим, що такий самотній. Якби не ти...

— Годі про це. Вечерю приготувати не встигла. Даруй, я піду.

— Чекай!

Але Тіна вже бігла морозним київським вечором. За якимось дивом купила маленьку пухнасту ялинку. Вдома поставила її у відерце, яке обмотала подарунковим папером з ведмедиками. І прикрасила... шкарпетками та гірляндою.

Олекса нервово виривав аркуші з записника й палив їх у старому оцинкованому відрі, яке знайшов у шухляді на балконі. Потім стягнув з себе худі. Як навіжений кромсав тканину ножицями й кидав у відро.

Тіна сиділа на дивані, слухала Армстронга. Найкраща пісня. Найтепліша. Wonderful world. Вона не відразу зрозуміла, що хтось дзвонить у двері, поки не почула грюкіт. На порозі стояв захеканий Олекса.

— Я все життя прожив бовдуром. Добро активізує добро. Я спалив і зошит, і худі.

Тіна мовчала.

— Гаразд, я все зрозумів. Вибач, більше не потурбую. Якщо звільнишся, зрозумію, — понурий Олекса почимчикував до ліфта.

— Пообіцяй.

Олекса здригнувся.

— Що більше ніколи не подаруєш шкарпетки.

— Присягаюся, — він підняв руку.

У кімнаті мерехтіла різнокольоровими вогниками ялинка. З динаміків крізь час лунав Wonderful world, а Олекса з Тіною стояли посеред кімнати, пригорнувшись одне до одного.