День дев'ятнадцятий. Безкінечна кава

Він сидів на парапеті, тримаючи в руці термокухоль. Сонце входило у Дніпро позіхаючи. На відстані простягнутої руки всілася молода жінка з паперовим стаканчиком кави. Вона безупинно гортала сториз.

— Важкий день?

— Перепрошую? — жінка здригнулася.

— Важкий день?

— Проєкт запорола. Думаю, звільнять, — вона гірко посміхнулася і зробила декілька ковтків кави.

— Цікавий?

— Що?

— Проєкт цікавий?

— Мені подобався.

Він мовчав, вона продовжила:

— В останню мить почали гризти сумніви, що не впораюся. Що все це не те. На презентаціях настрій доповідача завжди передається залу, а замовникам і поготів.

— Співчуваю, — він відпив з кухля і продовжив спостерігати як сонце крокує на іншу півкулю.

— До речі, проєкт називався #ЦеКава.

— А сумніви з якого переляку?

— Розумієте... в рекламі є багато нюансів, напівтонів, невидимих важелів та гачків, на які прийдуть потенційні покупці.

— Не сподобався смак кави?

— Та ні. Просто не вистачило історії. Чогось ексклюзивного, такого, що можуть запропонувати лише вони. Я не впоралася.

Він дивився на шовкову воду.

— А якщо вона у вас буде?

— У мене буде шанс переконати шефа, що я чогось варта.

— Шеф — ваш батько?

— Вітчим, — вона зітхнула і розкуйовдила коротке волосся, і стала схожа на сумного горобця.

— Знавав я одного хлопчиська, якому дісталася задарма книжка. Щоправда, читав він погано, бо був безхатьком. А книжка містила у собі Знання. Та знайшовся вчитель, який допоміг не тільки прочитати її, а й оволодіти Знанням.

— То хлоп став перетворювати воду на каву?

— Ні. Просто в його кухлі вона завжди свіжа, запашна і безкінечна.

Вона вирячилася на нього.

— Серйозно?

Він зістрибнув, вилив за парапет залишки її кави й налив зі свого термокухля. І поки вона смакувала, примруживши очі, він наче розчинився в ночі. Поряд стояв термокухоль.

— Якась чудасія, — вона озирнулася, схопила кухоль і засунула в сумку. В голові складалася історія.