День вісімнадцятий. Безумство

Діана дивилася на Свєтку так, наче вперше побачила.

— Тобто ти прочитала якийсь дурнуватий текст на стовпі та кукухою поїхала?

— Чому ж дурнуватий?

— Бо на стовпах, як і на парканах не пишуть нічого високоінтелектуального! Переважно дурню́! До речі, ти пам'ятаєш, що там написали?

— Я йшла як уві сні. Мені кортіло знати як далі жити без Кота. А там... щось про міць духу, що ті, хто пішов від нас, завжди поряд. І що треба крокувати водою навіть наосліп, але з відкритим серцем, бо лишень воно бачить.

Діана зітхнула. Їй стало соромно, що нагримала на Свєтку. Від Кота лишився ланцюжок з бляшанкою, який тепер носила Свєтка. Стискала до болю в долонях вночі й тихенько підвивала у подушку, щоб не будити рідних.

— Даруй, я не подумала, — Діана закусила губу. — Так де той стовп?

— Біля зупинки, ходім, покажу.

Подруги тричі обійшли його.

— Це якесь безумство, — бурмотіла Свєтка. — Он тамочки висів аркуш. І великими літерами написано те, що я тобі щойно переказала. Правда, я не брешу... — голос забринів.

Діана мовчки обійняла Свєтку.

— Костянтине, послання дійшло до адресата. Віддай аркуш з пером наступному, — міцний чоловік з крилами забрав аркуш Всесвіту з ручкою, в якій ніколи не закінчувалося чорнило долі. — Він, — крилатий показав вказівним пальцем вгору, — схвалить. Йди, перепочинь.

— А-а-а...

— За неї не хвилюйся. З таким Ангелом Охоронцем їй усе під силу.