День шістнадцятий. Відьма

Юнак плив лісовим озером. Чистим і синім, мов весняне небо. Захеканий вийшов на берег. Гадюка з'явилася наче з-під землі. Довгий роздвоєний язик попереджав, щоб хлоп не наближався. Він поглядом обшарив берег — он камінюка, але задалеко. Від сичання стало моторошно. Юнак зробив крок у бік каменю.

— Не смій! — почувся тихий голос. Наче листя прошелестіло чи озерна хвиля. — Це ти прийшов на її місце.

— Та я купався!

Перед його очі вийшла струнка дівчина. Юнак прикрив руками сором.

Дівчина простягла до гадюки руку.

— Вкусить!

— Дурбецало, — прошелестіла дивним голосом дівчина. — Чого ти волаєш? Вдягайся.

Хлоп пошукав очима штани з сорочкою і швидко нап'яв.

Дівчина нарешті оглянулася. Юнак так і закляк на місці. Великі очі, зелені, мов травневі луки. Чорні брови стрілами простромили парубоче серце. Він таращився так безсоромно, що дівчина тихенько розсміялася.

— Ти звідки? З Дубків?

— Щось таке.

— То не з Дубків. А звідки?

— Звідси.

— Ти — мавка?

Дівчина залилася сміхом.

— Мавки таким бовдурам не показуються. Хоч ти й гарненький.

— Ти... — всередині похололо, — відьма?

— Кажу ж, бовдур. Я хазяйка лісу.

Хлопець стояв наче вкопаний.

— Дружина лішого?

— А схожа?

Юнак знизав плечима.

— Дочка. Йди куди йшов, — хазяйка лісу з сумною посмішкою сіла на берег і погладила воду.

— Я Назар. Ми ще побачимося? — він сів поряд.

— Може й так...

... Вересневий серпанок густий і щільний. Та ледь сонце торкнеться маківки найвищої сосни — безслідно зникне. Так і людське кохання зникає, варто з'явитися сонцю. Марно хазяйка лісу вночі літала голубкою у селище, заглядала у вікна і звала Назара. Він наче осліп і оглух.

— ...Він забув тебе, — заплакала разом з хазяйкою літавиця.

— Невже він нічого не пам'ятає?

— Відьмина робота. Його мати вас у лісі бачила от і звернулася по допомогу. Та дала зілля забуття. Йди до батька...

— І ким я стану?

— Ми всі — душа лісу. З туману народилися, у туман і підемо.

...Серпанок заповз у двір. Назар йшов до весільного поїзда. Щось знайоме торкнулося серця. Десь глибоко ворухнулися спогади. Та як ворухнулися, так і згасли. А з ними щез і серпанок. Розгублений Назар відчув, що щойно втратив щось важливе, що більш ніколи не повернеться.