День п'ятнадцятий. Жала слів

У Ранґана не виявили навіть краплини магії. Жодної. От його сестра вміла причаровувати будь-кого. Не зіллям. Словами. Кожен, чиїх вух торкалося хоч одненьке сестрино слово — ладен був робити будь-що. Тому вона здебільшого мовчала. Намацувала у кишені мотанку, міцно стискала її. Так міцно, що нігті впивалися у долоню і кров просочувала ляльку. Магія крові найсильніша. Але в її випадку — антимагія. Щоб зненацька нікому не нашкодити.

А от він, брат по крові — безталанний нікчема. Тому й пішов у вояки. Сім років навчання здалися довгою ніччю.

Перше справжнє завдання — виявити та вбити ворожих розвідників у лісі Сивих Туманів. Він і ще два побратими. Ніч така темна, хоч око виколи. Ранґан слухав вітер, що ледь ворушив маківки могутніх височенних берез. Пурхнула злякана пташка. Юнак завмер. Десь недалеко побратими. Сьогодні Чорний місяць. Тому надія лише на власне звіряче чуття. Попереду, якщо не пастка, то ворог. Хоча, може й звір. Ранґан принюхався — ні. Тхнуло перекосицею. А якщо так, то тільки необізнаний міг ступити на острівець цих майже непримітних ягід. Звірі обходили їх, птахи не клювали, місцеві не збирали. Отже — поблизу ворог. І він так близько, що у скронях чутно пульс. Ранґан тримає на поготові натягнуту до болі на кінчиках пальців тятиву. Тінь. Велика. Безшумна. Але смердюча. Шш-ш-ах! Мимо!.. Тихий дзвін метала і горло обпекло про́кляте залізо храйлів.

— Здохни! — почув він шепіт з сильним акцентом.

Та всередині наче щось вибухнуло. Щось могутнє. Прадавнє. Й опалило горло сильніше за прокляте залізо. Ранґан лише розтулив рота і дозволив цьому народитися і вийти на волю. Слова вилетіли бурхливим роєм Шершнями безжалісно жалили ворога. Той схопився за вуха, але жала слів вже завершили свою справу. Ворог бився у конвульсіях. Знесилений Ранґан впав майже поруч, здивовано дивлячись на загинувшого. Про це не можна нікому казати. Все як і раніше — в ньому ані краплини магії. Він — безталанний.