День чотирнадцятий. Будинок для думок

«...Ось пес без хвоста,

який за шкибарки хапає кота,

який все ніяк не вполює синицю,

яка тишком-нишком тягає пшеницю,

яка у коморі лежить, як в скарбниці,

в будинку, що збудував собі Джек»¹.

Цей дивовижний вірш Люсьєн любив з дитинства. Вірш любив, а от своє ім'я ненавидів. Бо з дитсадка його дражнили бабою Люсею. Він ледь дочекався шістнадцяти, щоб змінити ім'я на... Арчибальд. На честь Кроніна, яким захоплювався. І відтоді представлявся як Арчі. Коли зустрічав колишніх однокласників, то вдавав, що не впізнає їх. Після дев'ятого класу він вступив до художнього коледжу. Потім до академії. З сім'єю не склалося. Важко жити під одним дахом двом творчим особистостям. Кожен займає надбагато простору. Хоча дочка Ніка, яка народилася в першому шлюбі, мала хист до малювання. Два рази на тиждень приїжджала до нього на заняття. Він готував її до вступу одразу в академію. Ніка обожнювала тусовки, художні суперечки та атмосферу вічної творчості. Її мати — колишня дружина Арчибальда — давно влаштувала особисте життя і ставила вистави то в Америці, то в Європі, а то і взагалі в далекій Австралії. Ніці набридло вештатися світом і одного дня вона прийшла до Арчибальда.

— Я облаштую горище, якщо ти не проти. Заважати не буду. Присягаюся.

Та він був тільки «за». Так з'явився «Будинок для думок». Маленька затишна майстерня під стріхою, яку Арчибальд наново перекрив і поставив нові вікна. Окрім мольберта, пензлів, олівців і фарб там сходами вгору розташувалися книжкові полиці. Коли йшов дощ, Ніка сиділа навпроти вікна зі скетчбуком в руках і малювала одну й ту саму картинку: будинок, синиця, кіт, мішок пшениці в коморі, пес без хвоста, бабця з коровою, товстий пастух і два півня. І всі під однією стріхою.

¹Переклад власний.