День дев'ятий. Тріпотіння крил

Бабки кружляли над ставком. Недалеко гуділи бджоли — невеличка пасіка дядька Михайла стояла під липами, які він садив ще юнаком. Михайлів мед був і солодким, і око радував ще й цілющим.

Андрійко рибалив. Кумедний: каплавухий, білобрисий ще й з ластовинням на кирпатому носі. Начебто і прийшов вдосвіта, і прикормив риб пшонкою з анісовими кріплями, а не клювало. Андрійко сів на краєчок містка, сердито зсунув бровенята і засопів. Нахабна бабка всілася на поплавок і затріпотіла крильцями.

— Йди геть, бо всю рибу розполохаєш! — замахнувся очеретиною, щоб прогнати й... шубовснув у воду. Волосінь сама собою закрутилася на руці, судома звела ногу. Останнє, що почув хлопець — тріпотіння крил. Великих, могутніх. Хтось підхопив його на руки, обрізав волосінь, огорнув крилами й витяг на берег...

Грівся Андрій у Михайловому дворі, з кухлем чаю і полумиском меду.

— А у вас є крила? — уточнив хлоп.

— Повна пасіка, — підтвердив дядько Михайло. — Іч, як гудуть!

— Та, — відмахнувся Андрій, — я не про ті.

— А про які?

— Про... ваші.

— Тю, та не верзи дурниць! Звідки вони в мене? Ти переохолодився. Грійся, — він долив у кухоль ще гарячого чаю і поправив ковдру, в яку замотався Андрій. — А я до вуликів піду.

Андрій зітхнув — а могла б бути така історія! Похвалився б потім друзям. Він глянув на лавку де сидів дядько Михайло, а там лежала маленька, майже невагома пір'їнка.