День перший. Квітковий вирій

Нещадне сонце. Після холодного льоху, в якому всю ніч десятирічний Дмитрик ховався від КАБів, взагалі — сліпуче. Дійти до рогу згорівшої хати баби Ткачучки. За ним — криниця. Хоч і напівзруйнована, та в ній є вода. Солодка, навіть гіркота війни її не сплюндрувала. Холодна, така холодна, що потім зуби ниють і горло зводить спазмом. Але смачніше за неї у майже зруйнованому Оріхові нічого немає. Тільки б встигнути, бо... Раптовий гул застав тоді, коли Дмитрик, хекаючи, тягнув стару мотузку з відром. Землю трусонуло так, що вона зникла. І замість вибуху почулося знайоме «курли-курли». Мама розповідала, що душі дітей приносять лелеки, а відносять — журавлі. Кляте сонце засліпило очі. А коли Дмитрик крізь сльози продер очі — побачив квіти. Багато квітів і журавлів. Квітучі дерева, луки й вздовж річки — квіти, квіти, квіти. Он його сестричка Лєрка грається. Він кличе її, голос зривається, а вона не чує. Дмитрик біжить до неї струмком, послизається, падає, зуби зводить від крижаної солодкої води, в горлі ком. І величезний лелека підхоплює його довгим дзьобом, наче він пушинка. Де він тільки взявся в цьому квітковому вирії?

— Агов, малий!..

Дмитрик кашляє, повітря наче обпікає легені, дихати важко.

— Живий!..

Його несуть до автобусу, біля якого переполохана мати.

— Ви лелека? — тихо питає Дмитрик.

— Ого! Звідки ти знаєш мій позивний?

— Бо ви мене забрали з квіткового вирію. Тільки лелеки можуть приносити сюди дітей. Мене принесли, а Лєрку — ні... Вона залишилася з журавлями, — шепоче Дмитрик.

У кремезного чоловіка на очах бринять сльози.

— Вас до Запоріжжя евакуйовують. Бувай, хлопче.

— Лелеко, ходім, там бабцю треба забрати. В неї коза. Сам не впораюся, — кличе військового побратим.

— Бувай, хлопче! —

І махнув рукою, наче лелека крилом.