Частина двадцять шоста: Турботи сьогодення Південного материка

Життя колись анклаву, а віднині — правильніше було б сказати всього Південного материка, видавалося доволі насиченим і приносило чимало цікавих новин.

Анклав уже вийшов за свої колишні географічні межі: тепер усе простягалося від східного до західного узбережжя, а також від пустельних масивів аж до земель вічної мерзлоти.

Далі рухатися й досліджувати щось не мало жодного сенсу, бо там панувала нескінченна зима і велика товща снігу та льоду, що унеможливлювало розвідку будь-яких цінних копалин.

Хочу почати розповідь саме зі східного побережжя, адже саме це віддалене місто стало потужним поштовхом до пошуку короткого суходольного шляху до центральних міст анклаву.

Місто на східному побережжі нарекли просто і невигадливо — Артільськ. Поблизу здіймалися гори й залягали гірські рівчаки, тому саме артілі тут могли розвиватися найбільш вільно.

Будівництвом міста зайнявся особисто король Ганул. Він також зажадав встановити таку саму систему буїв, як і в Буйкальську.

Тут виявили поклади черепашнику, глини, а також джерела піритів та болотної руди, що дозволило відкрити невелику цементну мануфактуру й підприємство з виплавки чавуну та вуглецевої сталі.

Саме місто поки що було важко назвати великим — воно налічувало менше тисячі мешканців і залишалося доволі відрізаним від решти світу. Здавалося б, найкоротший шлях мав пролягати через гірські перевали, але ні — взимку там часто неможливо було пройти, тож обрали інший напрямок.

Дорога пролягала вздовж узбережжя аж до майже пустельних земель, де починався більш рівнинний ландшафт. А далі три сотні верств вели до прикордонного містечка Степінськ-Прикордонний, звідки пролягала пряма дорога до Буйкальська — ще три з половиною сотні верств.

Бласкі особисто очолив Академію геології та корисних копалин, тоді як на Ганула покладалася вся відповідальність за місто. Для налагодження сполучення з іншими центрами анклаву Бласкі відправив кілька геологорозвідувальних груп, щоб і місцевість дослідити, і безпечніший шлях знайти й, можливо, натрапити на щось цінне.

Тутешні гори виявилися напрочуд багатими на срібло, золото та платину. Окрім того, знайшли соляну печеру, поклади мідної руди та ще якийсь загадковий метал, якого Бласкі раніше не бачив і мусив відвезти на консультацію до Сірого Ворона. Щоправда, то був не так чистий метал, як руда чи камінь невідомого походження.

Щоб сполучити Артільськ із рештою цивілізованого світу, довелося звести невелике поштове селище на вісім родин у степовій зоні неподалік пустельних земель. Увесь шлях від Артільська вздовж узбережжя до першого поштового поселення становив шістсот верств, і ще шістсот п'ятдесят верств тягнулося до самого Буйкальська.

Географічне положення Артільська обрали не випадково: з півдня його захищали високі гори, тому зими тут видавалися м'якими й теплими, а літо — помірно спекотним. І хоча переважала гірська місцевість, знаходилися й ділянки, придатні для вирощування городничих культур, випасання кіз та розведення качок.

Артільськ усе ще потребував величезних вкладень в інфраструктуру та дороги, на що у фінансовому бюджеті зияла справжня дірка — все і одразу з'явитися не могло.

Тому гноми мусили здебільшого покладатися на власні сили. У степах їм допомагали місцеві орки, хоча їх там теж було небагато, і вони служили переважно для обслуговування поштових сполучень.

На чому ж одразу не пошкодували ні грошей, ні ресурсів, так це на прокладання телефонного зв'язку та встановлення радіостанцій, аби місто не перетворилося на забутий привид. Щойно знайшли безпечний шлях, Сірий Ворон наказав зводити телефонну лінію та радіоретранслятори.

Навіть на початковому етапі розвідки ресурси у вигляді золота, срібла й платини давали надію на те, що місто в майбутньому не буде збитковим.

Звісно, хотілося б виділити Артільську більше коштів, але тут прийшла Дана зі своїм фінансовим звітом, констатуючи відсутність вільних грошей і те, що подальші проекти розвитку Артільська доведеться якщо не заморожувати, то принаймні суттєво обмежити.

До Дани долучилася й Ерін, котра перерахувала наші запаси та продовольчі можливості й заявила, що подальший такий темп розвитку просто виснажить склади, спричинивши гострий дефіцит і дорожнечу.

Я поправив Ерін: дорожнеча — це наслідок, а інфляція — причина, чи тобі того не знати.

— Тож давайте, мої дорогі красуні, сядемо разом і підрахуємо, де і чого ми зможемо позичити чи зекономити. Може, десь підтягнемо внутрішні резерви, а десь випишемо боргові векселі в рахунок прибутків майбутніх періодів.

Капітальні інвестиції в прийдешнє вимагають і капітальних витрат. Давайте уважно переглянемо, що нам до снаги.

Дівчата справді на славу попрацювали, і мені майже не було що додати до їхніх висновків: цифри промовисто свідчили, що дефіцит коштів сягає майже третини, і частину проектів доведеться відкласти на довший термін.

Я вирішив жертвувати тим, що не є критично стратегічним на даний момент: ми маємо добудувати два катери, а от будівництво металевих кораблів поки зупинимо через брак коштів і зосередимося на зведенні мосту.

Кораблі, звісно, потрібні, але що вдієш? Будуватимемо дерев'яні пароплави — так само, як і залізні, тільки пофарбуємо мідним купоросом,т для сзбеоігання дерева у морській воді вистачить і нехай собі пливуть у західні землі до гномів з іншої сторони континенту.