Частина двадцять четверта: Плани анклаву на майбутнє і нові виклики

Наприкінці весни, коли з гості від цариці Вастарії повернулася цариця Катарі, що гостювала в зарічних ельфів близько двох із половиною місяців і вже вивчила їхню говірку, на землях анклаву з'явилося щонайменше три тисячі нових мешканців.

Також разом з Орлиним Оком прибули не тисяча, як планувалося спочатку, а сім тисяч, і ще стільки ж мало долучитися незабаром. Окрім того, надійшла звістка від поважного гнома — сина Варкана, Дудіна, — про те, що з ним прибуде близько двох тисяч його сородичів. Вони йшли не з порожніми руками, а привели овець, корів і биків та привезли певні посівні культури.

Як я зрозумів, серед них були цукровий буряк, кавуни та кукурудза й морква. Звідки ж у гномів з'явилося розуміння ведення сільського господарства? Історія виявилася доволі цікавою.

Колись, мабуть, тисячу років тому, а може й більше, на планеті існувала розвинена цивілізація пінків, які й навчили їх усьому цьому, купуючи в них харчі в обмін на корисні інструменти.

Зараз нових знарядь праці здобути вже не було звідки, проте, о диво! — гноми анклаву привезли подібні речі у вигляді бритв і ножів, виготовлених із металу, а не з обсидіану, який, до речі, теж залягав у деяких гірських гирлах вулканів й в іншій стороні континенту.

Самі пінки не жили в цих краях постійно, а лише навідувалися для торгівлі, мешкаючи далеко на півночі, за пустельними землями.

Почути подібну інформацію про світобудову з вуст тамтешніх аборигенів, переказану самим Дудіним, було надзвичайно цікаво.

Виходить, що ми тут зовсім не одні і десь існує високотехнологічна раса, здатна перевершити нас у розвитку на цілу тисячу років, перед якою ми виглядаємо немов діти в пісочниці.

Проте стала відомою й інша новина, що впала каменем із серця: виявилося, що та давня цивілізація давно занепала. По їхніх землях прокотилася невідома хвороб, більшість мешканців вимерла, а решта деградувала й змінилася.

Щоправда, одне невелике поселення пінків усе ж збереглося на теренах цього континенту, і ніхто їх не чіпав, та й самі вони вирізнялися дивною вдачею. На жодні контакти не йшли, а коли хтось наближався до окреслених ними кордонів, закидали чужинців камінням, палицями та обстрілювали з примітивних луків.

Саме тому тамтешні гноми самі до них у гості не ходили й іншим забороняли. Тут керувалася не стільки логіка, скільки власна гномівська совість: не можеш чимось допомогти — то хоч не заважай жити.

Сірий Ворон зібрав усіх — на цей раз у Буйкальську, де мало розпочатися будівництво першого судна водотоннажністю близько 1300 тонн. Воно задумувалося як універсальне: і бойовий корвет, і риболовецьке судно, і транспорт постачання.

Окрім того, закладалися два невеличких берегових катери водотоннажністю по триста тонн. Вони мали слугувати для патрулювання та вивчення прибережної зони материка, де мешкали жителі анклаву.

Також планувалося прокласти морські шляхи як до гномів, так і до пустельних земель. На межі, де степи переходили в пустелю, належало закласти прикордонне місто, а на протилежному боці континенту — звести портове поселення.

Тому місцем загальної зустрічі став саме Буйкальськ, куди прибули король Ганул, головний староста Золотий Лис та цариця Катарі.

— Доброго дня, і я радий, що ви відгукнулися на моє запрошення, поважний Гануле, шанована Катарі та шановний Золотий Лисе, — мовив я.

— Ви ж розумієте, що я зібрав вас тут не просто так, а тому, що перед нами постають справжні виклики змін. Тож нам усім необхідно згуртуватися та підготуватися.

Населення нашого анклаву перетнуло позначку у двадцять дві тисячі душ, а тепер до нас має прибути щонайменше шістнадцять тисяч нових поселенців. З одного боку, це чудово, а з іншого — не зовсім.

Я ще можу зрозуміти орків із їхніх холодних земель, де панує нестача харчів та одягу, але є й інша сторона медалі: там є вугілля, цінні метали, а з четвертої ділянки пошуків Бласкі привіз рубіни, що є доволі дорогим і цінним скарбом.

Ми не будемо гратися в благодійність — ми дамо іншим народам, оркам, ельфам і гномам, можливість розвиватися самостійно, надавши їм доступ до наших шкіл, інститутів та академій.

— Я не зовсім згодна з вами, — промовила цариця Катарі.

— Вважаю, що ми маємо долучити до кращих умов життя геть усіх.

— І що ж ви пропонуєте? Просто силоміць звезти сюди всіх підряд? А ви думали, чим їх прогодувати, як одягнути та де розселити?

Навіть якщо я маю певні резерви на харчі та одяг, то де вони житимуть, якщо ви приведете сюди додатково п'ятдесят тисяч нових поселенців? Я ж бо не кажу, що ми відмовимося від них; я кажу про те, що не можна чинити вибір насильством.

І є ще друга проблема, про яку я давно вам казав, а ви, Катарі, вже забули, хоча для ельфів це й нехарактерно: не можна складати всі яйця в один кошик. Не доведи духи, спалахне якась невідома хвороба чи епідемія, проти якої в нас не буде ліків, — і що тоді робитимемо?

— Ой, вибачте, я не подумала, — тихо мовила вона.

— Я занадто перейнялася долею власного народу і геть випустила з уваги подібні виклики.

— Нічого, це цілком нормальна й очікувана ситуація. Хтось ще хоче висловити свою думку щодо подальших кроків?