Частина двадцять перша: Нові землі та нові випробування

Відкривши для себе нові землі й почавши досліджувати територію не лише власного анклаву, але й цілого материка, ми з'ясували, що досі являли собою лише ізольований осередок, відрізаний від решти мешканців.

Місцеві жителі іменували ці краї проклятими і намагалися обходити їх десятою дорогою, навіть коли виникала нагальна потреба.

Адже саме звідси близько чотирьох століть тому поширилася жахлива епідемія, що викосила ледве не всіх представників трьох рас. Донедавна вважалося, що тут не вцілів жодненький живець і скромні угіддя лежать у пустці, проте дійсність виявилася геть іншою.

Тут, на теренах майбутнього анклаву, все ж збереглися поодинокі осередки трьох рас. Вони зуміли вижити — хай їх і лишилося обмаль, проте нині, як наочно переконалися інші народи континенту, вони живуть значно заможніше та впорядкованіше за сусідів.

Що ж до самої причини минулого мору, то вона виявилася простою й банальною: звичайнісінькі чумні блохи, що розносили заразу. Яким дивом ці комахи не перебралися на протилежний берег річки чи не перестрибнули через болота й гори, я й сам не збагну.

Звісно, вони могли перелетіти на птахах, а могли й ні — усе залежало від інкубаційного періоду хвороби.

Оскільки, за моїми відомостями, тоді недуга звалювала мешканця менш ніж за добу, від зараження до смерті минав чи не найкоротший проміжок часу.

Я так і пояснив новоприбулій цариці Вастарії: тоді їм просто неймовірно пощастило. Піднімися температура хоча б на кілька градусів, інфекція поширювалася б повільніше, і вимерли б геть усі до єдиного.

У цьому її намагався переконати й Білий Вітер, зауваживши, що оракул має нерозривний зв'язок зі світом духів, бачить речі набагато глибше за нас і здатен розтлумачити правильний шлях.

Вастарія ніяк не могла збагнути, як три настільки різні раси здатні мирно співіснувати: пліч-о-пліч працювати, у разі потреби сідати за один довгий стіл, ділитися оповідками та вести напрочуд насичене життя.

Проте сумніватися у словах Білого Вітра чи самого оракула Сірого Ворона не доводилося. Саме він колись приніс карколомні зміни в життя цих мешканців, які, попри зовнішні відмінності, не цуралися вивчати мови одне одного. Зрештою, спільною мовою для повсякденного вжитку стало наріччя орків, хоча кожен вільно володів і власним діалектом.

Відвідавши Вовкоград та заклавши будівлю майбутнього постійного дипломатичного центру для всіх ельфів континенту, цариця Вастарія рушила назад, залишивши тут двох посланців зі свого роду для вивчення місцевої культури та мови.

Слідом за Вастарією в дорогу збиралася й цариця Катарі, яка палала бажанням налагодити прямі контакти, заснувати нові школи та навчати ельфів із віддалених куточків світу письму й сучасним засадам життя.

Король Ганул особисто нікуди не їхав — натомість він відрядив поважних гномів на пошук їхніх сородичів, що мешкали на іншій стороні континентального світу, за широким морським плесом. Він прагнув навести мости й на власні очі побачити, що там відбувається.

Згодом, коли молодий орк отямився, Золотий Лис ретельно розпитав його про те, звідки він родом і куди прямував у таку негоду.

Розповідь виявилася куди страшнішою, ніж можна було уявити: у тих краях буяла жорстока війна орків проти орків. Довга зима та гострий брак ресурсів призвели до того, що племенам бракувало їжі й шкур, тож голодні загони відверто нападали одне на одного задля грабунку.

Юний орк Нюрег Сніжний докладно вказав на мапі розташування південних поселень. Усіх він, звісно, не знав, бо їх розплодилося чимало, проте найбільші назвав чітко. У деяких налічувалося до п'яти тисяч душ, і там подекуди панувало суворе правило: слабких, старих чи кволих дітей просто викидали взимку голими на лютий мороз, аби не марнувати на них останні запаси харчів.

Почувши це, Золотий Лис негайно захтів скликати, нараду за участю Сірого Ворона та орлиного ока, який командував силами альянсу.

— Сірий Вороне! — якось присів біля мене в таверні Золотий Лис, коли я відпочивав у компанії дівчат, обговорюючи фінансові справи анклаву.

— Що тобі на думці? — відповів я.

— Я хотів би обговорити можливість відправки експедиційного корпусу в південні землі. Мої сородичі там гинуть від голоду та холоду. Ми могли б поділитися з ними надлишками й водночас залучити нові робочі руки до нашого анклаву.

— Думка твоя проста і цілком доречна, — погодився я.

— Ерін і Дано, чи не могли б ви залишити нас на хвильку віч-на-віч? Ваша присутність тут наразі не надто потрібна для таких розмов.

Дівчата мовчки кивнули — вони чудово розуміли всю серйозність мови, — пересіли за сусідній столик, а господар таверни відразу поставив їм глечик найкращого вишневого вина за рахунок закладу, намагаючись догодити дамам (хитрий усе-таки був цей орк, господар таверни).

— Продовжуй, Золотий Лисе, — повернувся я до розмови.

— Прошу виділити мені хоча б дві сотні бійців і трохи техніки для безпечної доставки переселенців із холодної півночі.

— Золотий Лисе, ти б і без мене впорався, звернувшись напряму до Орлиного Ока. У чому ж справжня суть твого прохання?

— Я просто не знаю, як правильно вийти з ними на контакт і чим зацікавити, аби вони захотіли рушити з нами.