Частина двадцята: Старий світ, нові зміни

Війна щодо колонізації Нових земель провалилась повністю, і приховати це було вже неможливо. До того ж по землях Старого світу прокотилася хвиля викрадень сімей військових, учених та алхіміків, а частина еліт — хай навіть збіднілих — наважилася вирушити в Новий світ.

Пропаганда, яка раніше сурмила про великі перемоги, в одну мить перетворилася на порожній фон для вух багатьох гоблінів, хоч і не всіх. Землі трьох континентів доволі великі, і новини туди добираються не так швидко, проте настав час, коли коаліції довелося визнати свої гіркі помилки.

Проте вся ця історія мала й інший бік. Уся економіка була переведена на військовий стан, і чесно кажучи, ряду чиновників це виявилося дуже й дуже вигідним. Як кажуть у народі: кому війна, а кому й мати рідна. Під цією ж обгорткою ховалося інше питання: що робити з таким численним військом і куди його подіти?

Так, мобілізувати мобілізували, війну розпочали, а от як із неї вийти, ще ніхто не розумів. Усе стало остаточно очевидним у Дуагані, коли спалахнула гостра перепалка між Амартіною та Авароном.

У той момент коаліція остаточно розпалася на ідейних прихильників продовження війни, тих, хто був проти, та тих, хто вирішив утриматися.

Так чисто географічно співпало, що під удар підпадали два королівства — Дортунське та королівство Барігур. Завоюй ці дві держави, і ти матимеш перевагу в усьому, а решта просто покориться волі Сугізельда і Картузані.

Після зустрічі, організованої суддею Гонгуліусом, двоє імператорів, Аварон і Діагліс, зібралися обговорити умови нового союзу. Те, що Гонгор також братиме в цьому участь, вирішили без згоди місцевого короля — його еліти просто згодом постатоку поставлять перед фактом.

На ці дві імперії та королівство Гонгор припадала основна маса сил військ коаліції — а це на даний момент становило майже вісімсот тисяч штиків на суші та двісті десять тисяч у морі.

Що робити? Розпустити армію — рівносильно тому, щоб власними руками накликати хаос. Економіка в руїнах, роботи немає, грошей і їжі катастрофічно не вистачає. Вихід один — війна, а Дортунське королівство та Барігур були надто ласими шматками.

Там зосереджувалися великі виробничо-ремісничі та наукові центри, а столиця Дортунського королівства і зовсім вважалася осередком поезії та творчості всіх земель Старого світу.

Королева Амартіна звернулася до короля Вестеля із закликом об'єднатися в майбутньому протистоянні, але той навідріз відмовився.

— Королево Амартіно, ви у своєму глузді? Що ми обоє можемо протиставити цим імперіям? У нас на двох тридцять тисяч флоту та сто тисяч сухопутних військ — і то, якщо це взагалі можна назвати військом, суцільна піхота й більш нічого.

— І що ти робитимеш, коли на тебе нападуть?

— Капітулюватиму негайно, хоч життя власних жителів збережу.

— Гаразд, королю Вестелю, я зрозуміла вашу позицію і не стану примушувати до рішень, але ви мусите розуміти: якщо не підете воювати ви, змусять піти вас.

— Ну то вже буде, королево Амартіно, зовсім інша історія. Скільки у вас того війська? Та й населення небагато, багато солдатів звідти не візьмеш, тож сильно ми не постраждаємо, якщо капітулюємо.

Справді, що було тлумачити ідіоту, що самим лише Барігуром справа не обмежиться і вони попливуть у перших рядах штурмувати Новий світ? Але то вже було марно.

Проте вірний союзник у Амартіни все ж знайшовся — набагато потужніший за Дортунське королівство. Хай географічно воно розташовувалося трохи віддалено і сполучалося лише морем, але все ж це була сила.

Імператор Семенес прибув із офіційним візитом до консульства королівства Барігур у Дуагані, аби зустрітися там із королевою Амартіною.

Імператор чудово розумів: якщо впадуть Дортунське королівство та Барігур, війна неминуче прийде і на його мирні землі. Тому краще завчасно знайти союзника, ніж згодом мати під боком грізного ворога.

— Доброго дня, королево Амартіно, чи можу я попросити вашої аудієнції?

— Так, звісно, імператоре Семенесе. А можна поцікавитися, чому саме зараз?

— Ну, ми з вами не дурні гобліни і чітко бачимо, куди подув вітерець змін після невдачі в Нових землях. До вас він точно завітає, а от бурі у власній хаті я не хочу.

Хай зовні цей імператор і виглядав як простий селюк, міркував він глибоко й розважливо. Ніколи й ні за кого він не вступав у війни, завжди намагаючись триматися осторонь усіх буремних подій Старого світу.

— І що ви пропонуєте?

— Я, як ви самі розумієте, не можу запропонувати вам усього — та й того, чого не маю. Надішлю вам на допомогу сто тисяч війська, але з озброєнням у мене, самі знаєте, скрутно. Натомість ви евакуюєте до моїх земель усі найкращі розуми свого королівства і налагодите там виробництво зброї.

— А ресурси для цього де брати?

— А ви, Амартіно, не недооцінюйте мої землі: у мене є все.

Екваторіальні ліси ростуть значно швидше за північні, а пустелі зовсім не такі безплідні. Я про це раніше не розповідав — навіщо зайвий раз балакати про те, чого ще не освоював?

— Тож прийшла пора освоювати, імператоре?