Частина чотирнадцата: Бої за плацдарм

З прозорливістю, притаманною лише справжньому стратегові, Батіста нітрохи не був дурнем і чудово розумів, чому неприятель звів свою оборону саме так, правильним колом. Вже цілий тиждень ворог не надсилав дозорів у глиб материка чи відчайдушних диверсантів — це могло означати лиш одне: вони готуються вичікувати підкріплення, аби завдати нищівного удару вже з новими силами.

Звісно ж, під час майбутньої атаки супротивник обов'язково задіє і свій морський флот задля підтримки прибережних батальйонів. Особливо зважаючи на ту перевагу у вогнепальній стрілецькій зброї, гіркий досвід якої неприятель сповна відчув ще під час першого бою з військами аборигенів, коли намагався зненацька атакувати їх своїми лавами.

Дякуючи заступництву Хаганні та Гельсу, корінні мешканці тоді не зазнали значних втрат, натомість самовпевнений противник поніс тяжкі жертви, та ще й отримав зухвалу конратаку, внаслідок якої втратив чимало цінних коней.

— Якщо ми не зуміємо вибити цей проклятий плацдарм на узбережжі, — розмірковував Батіста, — то мусимо хоча б захопити море.

Повністю підкорити його ми зараз не здатні, але от суттєво потріпати ворожий флот — цілком. Якщо ми ліквідуємо більшу частину ворожих фрегатів, то зможемо істотно зіпсувати плани і їхнім прибуваючим підкріпленням.

Підготовку розпочали гноми. Задіявши важкі мортири, вони почали методично вибивати ворога з передових укріплених рубежів.

Неприятель дуже швидко збагнув, що втримати цей позиційний край під градом сталевих бомб неможливо, і відступив на глибші, краще захищені позиції, де берегова охорона та корабельний флот могли принаймні прикрити їх своєю міцною сталлю.

Тоді у справу підтягнулася й далекобійна гномівська артилерія, розбиваючи ворожі укріплення вже на найдальших підступах.

Генерал Вестін чітко усвідомлював: перемога не дасться легко, і одним єдиним ударом супротивника в море не скинеш — буде потрібна ціла низка злагоджених атак, аби дати можливість Ангарісу непомітно провести свій маневр із тилу.

Двічі кіннота генерала Вестіна йшла на стрімкі накатні атаки, підтягнулася важка піхота, і на позиціях Діоксіса спалахнув запеклий ближній бій. Проте на воді новий адмірал Гвадерік надзвичайно розумно організував оборонний щит, надійно прикривши бойові фрегати стіною з маневрових бойових ялиць.

Зупинити бій зараз — означало просто залишити власну піхоту на винищення під шквальним вогнем на укріплених позиціях Діоксіса. Такого злочинного марнотратства не міг дозволити собі ні Батіста, ні сам Вестін.

Смертоносна сутичка тривала аж до самої ночі, і втрати з обох боків уже обчислювалися десятками тисяч поранених та вбитих.

Кульмінацією ж цієї нічної драми стало те, що частина бойових ялиць під командуванням Ангаріса все ж пробилася під покровом темряви. Ціною власних життів та загибелі багатьох суден їм вдалося потопити кілька ворожих фрегатів. Тим самим вони здобули життєво необхідне вікно можливостей, щоб відтягнути війська і вберегти залишки піхоти.

Скориставшись моментом, гноми під покровом ночі підтягли додаткову артилерію безпосередньо до передових позицій, де ще нещодавно стояли лави Діоксіса.

І коли змучені війська Коаліції вже вирішили, що вистояли і повністю втримали рубіж, у вирішальний наступ рушили об'єднані сили аборигенів.

Глескі розумів ціну цього плацдарму навіть глибше за Батісту — він просто не міг допустити, щоб ворожі сили закріпилися тут, а згодом привели сюди нові підкріплення, після чого ловити їх по степах, лісах та горах стало б справжнім безумством.

Адмірал Гвадерік ніяк не очікував отримати такий нищівний удар по своїх фрегатах прямо з боку узбережжя.

Збагнувши усю катастрофічність ситуації, він віддав наказ негайно відводити фрегати у відкрите море, намагаючись врятувати флот і кинувши на їхню заміну легкі бойові ялиці. Останні, хоч і мали на озброєнні по одній гарматі, аж ніяк не могли змагатися на такій дистанції з важкою сухопутною артилерією.

Разом із цим, під прикриттям щільного загороджувального вогню гномівських гармат, у тил ворога поповзли диверсійні загони піхоти орків та ельфів.

Головною їхньою ціллю було відшукати та знищити склади з порохом і незліченні запаси провізії супротивника.

Ці відчайдушні воїни чудово усвідомлювали, що можуть не повернутися назад, а тому діяли з холоднокровною зневагою до смерті.

Генерал Вестін зібрав залишки кінноти і рушив у новий кавалерійський напад. Тим часом гноми знову блискавично перебудували свою тактику: щойно гоблінська кавалерія пробила ряди оборони захисників і почала відступати, вони миттєво підтягли важкі мортири, здатні вести навісний вогонь на неймовірну відстань — аж у саму глиб морської затоки. Водночас вони підсунули звичайну артилерію ще ближче, так що ворожі бойові ялиці більше не могли служити надійним прикриттям для залишків армії на плацдармі.

Пройнятий луною час приніс серію грандіозних вибухів — це злітали у повітря ретельно замасковані склади пороху та провізії супротивника, в які влучно поцілили гномівські мортири.

Усе було скінчено якраз перед тим, як над горизонтом почало сходити перше сонце. Гноми організовано підтягнули свої лави, об'єдналися з піхотою генерала Вестіна та провели остаточне перегрупування.