Частина тринадцята: Гра на випередження

Коли палкий Батіста довідався про появу Діоксіса та Франкліна на теренах Нових Земель, його зір прояснився від холодної, майже хижої прозорливості. Він миттю збагнув: ці досвідчені інтригани здатні в одну мить зруйнувати всю архітектуру його військової кампанії, і становище ставало загрозливим.

Не слід забувати найголовнішого: хоча значна частина вояків добровільно перейшла під його прапори, їхні вірні сім'ї залишилися під п'ятою Старого Світу, де монарша корона могла безжально маніпулювати цими беззахисними заручниками. Відтак, логіка самої долі вимагала нанесення превентивного, зухвалого візиту у відповідь.

Батіста узявся за розробку блискучої операції задля того, щоб навідатися до Старого Світу, підточити підвалини ворожої пропаганди та вивезти родини тих одчайдухів, яким безпосередньо загрожувала королівська розправа. Водночас виникала гостра потреба евакуювати до Нових Земель зубожілих лордів, знатних вельмож та впливових купців. Попри те, що вони вже не відігравали вирішальної ролі на полях битв, їхні голоси мали вагу на засіданнях Дуагану.

Одного вечора, при світлі масляної лампи у просторому польовому шатрі, Батіста кликнув до себе трьох людей, яким довіряв, як самому собі — Балкара, Ангаріса та Весталуса. Він чудово розумів: голови кожного з них корона вже давно мимоволі приміряла до плахи, не відаючи ані жалю, ані сумнівів.

— Панове, — почав Батіста, стримано окинувши поглядом своїх побратимів,

— з огляду на останні звістки, ми стикнулися з надзвичайно лукавим та небезпечним супротивником. Сюди прибули Франклін та Діоксіс, і я певен, вони влаштують нам чимало лиха.

Не одразу, ні — десь за пів року, щойно розберуться з нашими перебіжчиками. Хоч ці солдати й склали нам присягу, але їхні сім'ї досі лишаються в старих провінціях, створюючи для нас смертельну загрозу.

— І що ж ти замишляєш, старий друже?

— озвався Балкар, схрестивши руки на грудях.

— Я не замишляю, я констатую невідворотне: настав час нанести візит увічливості до Старого Світу, вивезти родини нашого вищого офіцерства та повернути воїнам віру в те, що вони ще побачать своїх рідних.

— Велична стратегія! — вигукнув захоплений Ангаріс.

— Ні, Ангарісе, ти в бранні не підеш, — зупинив його Батіста.

— Ти готуватимеш Весталуса до цієї морської одіссеї. Він бойовий генерал сухопутних сил, тож і завдання на нього ляжуть відповідні: таємне викрадення та евакуація родин, а також окремих представників аристократії та купецтва.

Якщо ми зуміємо непомітно вивезти близьких нашої військової верхівки і тих небагатьох, хто має вирішальний голос у Дуагані, ворожа агітація розсиплеться на порох, мов бульбашка на воді.

Ось вам реєстр імен: ці люди мусять опинитися тут за будь-яку ціну.

— А скільки суден і якого рангу знадобиться для супроводу місії Весталуса?

— зацікавлено запитав Ангаріс.

— Про це міркуйте вдвох із Балкаром, адже саме він очолить морський похід. Важкі фрегати чи лінійні марини нам ні до чого. Зо два десятки спритних фрегатів, кілька десятків спарених купецьких кочів і сотня бойових ялиць — цього буде цілком достатньо.

До речі, Балкаре, в межах королівства Гонгор, поблизу Сугізельда, мешкає один збіднілий дворянин. Він тримає таємну гавань і служить виключно тому, хто платить.

Знайди його, він зведе тебе з потрібними гоблінами. Ось тобі пуд червоного золота і чотири пуди срібла — для цього ділка це справжній порятунок, і на зраду короні він не піде, бо влада давно відібрала у нього все, залишивши лише примарне право голосу в Дуагані.

— Ми зрозуміли один друга, Батісто. Золото зробить свою справу, — кивнув Балкар.

Коли колеги залишили шатер, Батіста замислився над іншою загрозою. Діоксіс і Франклін не сиділи склавши руки.

Один був талановитим розвідником, інший — фанатичним ідеологом корони. Вони становили цінність не лише мертвими, а й живими — особливо Діоксіс.

Франкліна ж, за нагоди, краще було просто обміняти, бо цей фанатик навіть під присягою залишився б вірним старому трону. Батіста розумів: у цей бій він не міг пустити місцевих аборигенів.

Тут доводилося відправляти перебіжчиків — саме ними можна було пожертвувати заради спільної справи, адже з ними він не був в одному човні так, як із корінними жителями.

Довго роздумував Батіста над організацією масштабного наступу, усвідомлюючи, що втрати можуть обчислюватися десятками тисяч поранених і вбитих, проте це була необхідна жертва задля мінімізації бід у майбутньому.

Зрештою, нічого не лишалося, як зібрати загальні збори армії та виголосити морально-патріотичну промову перед солдатами альянсу — переважно гоблінами, на яких лягала найтяжча робота.

Генерал Вестін вишикував старший, середній та молодший командний склад гоблінських підрозділів.

— Я не буду говорити вам про обов'язок чи борг,

— звернувся до них Батіста.

— Не для того я дав вам свободу, щоб корона робила з вас рабів, змушуючи вбивати братів за чужі інтереси.

Я вважаю нашим спільним гоблінським обов'язком узяти під повний контроль усе узбережжя, а всі інші сили, що прибуватимуть у наші землі, просто звільняти від кайданів корони, а не накладати на них нове ярмо. Так ми ослабимо сили Коаліції і мінімізуємо власні втрати.