Частина дванадцята: Питання етики та відносин в анклаві

Під час мого чергового спілкування з Сімаріелем та юною ельфійкою Алісією я чітко помітив, що між цим молодим гномом і цією гордою представницею давнього народу пробігла якась особлива, неповторна іскра. Ні, це зовсім не схоже на звичні робочі стосунки колег чи простих товаришів по службі — тут таїлося щось значно глибше й нестримніше.

Знайшовши вільну хвилину, я звернувся до старого шамана:

— Скажи мені, Білий Вітре, чи не помітив ти чогось незвичайного або підозрілого в цих молодих — у гномі та ельфійці?

 — Ти про те, що вони щиро закохані одне в одного? — спокійно та відверто відповів мудрий шаман, навіть не підводячи очей.

— Саме так. А чи знаєш ти ще подібні пари серед наших мешканців анклаву?

— О, чимало... Ось хоча б Жива Вода та Люстерель, а також рідна сестра гнома Авастіна і брата Чорного Кабана.

Я вже давно почав придивлятися до таких міжетнічних зв'язків, та поки що лише мовчки спостерігав, намагаючись збагнути, чим усе це зрештою завершиться.

— Та нічим воно не завершиться, розумієш, шамане! Різні раси не здатні змішати кров, у них просто не може бути спільного потомства.

— Тут ти абсолютно правий, оракуле. Дітей у них бути не може, а от справжнє кохання — цілком.

— Тоді, мабуть, настав час вживати якихось рішучих заходів, бо з таким вільним коханням наш анклав із часом неминуче приречений на вимирання.

— І що ж ти пропонуєш? Хіба ти не розумієш, що закоханому серцю не накажеш і справжнього почуття з коренем не вирвеш?

— Ні, тут варто діяти інакше. Нехай живуть разом за покликом душі та свого кохання, але для продовження роду кожен повинен виконати обов'язок перед власною расою, щоб на світ з'являлися діти.

— Щось ти вельми дивовижні речі пропонуєш, оракуле...

— зовсім не дивні, шамане, а прагматичні, аби не допустити нашого остаточного згасання. Наприклад, гном і ельфійка можуть жити єдиним домом, як Сімаріель з Алісією, але діти мають народитися як у самої Алісії, так і в Сімаріеля — у їхніх власних расових союзах.

Словом, має існувати офіційна домовленість між родами, де всі зобов'язані дбати про нащадків, а жити при цьому можна з ким підказує серце.

— А за ким тоді залишатимуться діти?

— Про це нехай заздалегідь домовляються біологічні батьки, або ж самі діти, коли досягнуть зрілого віку й зможуть самостійно обрати, де їм буде краще.

— На словах воно звучить гладко, а от як усе це втілити на практиці, я навіть уявити не можу, Сірий Вороне...

— А це, шамане, новий виклик, із яким неминуче зіткнулося наше суспільство.

— Тобто я вірно тебе зрозумів? Ти прагнеш поєднати суворий расовий обов'язок і одвічний поклик серця?

— Так, саме так, і вирішувати це питання слід якомога швидше.

— А який же твій власний обов'язок, оракуле? З ким із них ти готовий зв'язати своє життя?

— Моє життя триває набагато довше за вік усіх інших смертних рас, я не здатний залишити по собі нащадків — у цьому і полягає моя одвічна проблема, і я не хочу зайвий раз травмувати власне серце.

— Е ні, Сірий Вороне, у своїх хитрющих інтригах ти мене не проведеш! Я й сам по молодості був тим ще серцеїдом, тож бачу тебе наскрізь, наче відкриту книгу. Думаєш, я не помічав твоїх поглядів на царицю Катарі? Але ти свідомо уникаєш відвертості з нею, і я тебе чудово розумію... Вона хоч і цариця, але смертна жінка, тоді як ти володієш даром жити стільки, скільки забажаєш. Утім, у тебе є й інший шлях.

— Який же це шлях?

— Зверни увагу на власних сородичів — на тих, хто прибув до нас зовсім недавно і є таким самим безсмертним.

— Ти про Ерін та Дану? Ні, вибачай, шамане, я не можу сприймати їх настільки серйозно.

— Воно ніби й так, але поміркуй сам: ти переживеш усіх нас, причому на дуже довгі роки. Єдині, хто пам'ятатиме тебе справжнього через століття, — це саме ці дві дівчини з твого далекого світу.

Тим паче, що одна з них уже давно закохана в тебе, а друга хоч і тримає холодну дистанцію з тобою, зате від своєї подруги не відходить ні на крок. Я за своє довге життя ще не бачив такого дивного і відданого кохання...

— Ох і хитрий же ти жук, шамане! Мабуть, просто мрієш ще погуляти на моєму весіллі.

— А чому б і ні, оракуле? Я б пішов із життя зі спокійною душею, знаючи, що за тобою є кому наглянути і ти не залишишся на самоті. А коли в безпеці ти — в безпеці і весь наш анклав.

— Зроби пропозицію тій дівчині, що завідує твоїм монетним двором, — я тобі зі свого життєвого досвіду гарантую, що з нею ти будеш щасливий.

— А що ж тоді робити з іншою?

— Можеш забрати собі обох! У нас у цьому питанні немає жодних середньовічних заборон. Споконвіку так склалося, що в нашому суспільстві дозволені множинні союзи.

Бували часи, коли на світ народжувалося значно більше хлопчиків-орків, аніж дівчаток, тож доводилося видавати двох орків заміж за одну дружину. Хоча найчастіше бувало навпаки, бо юнаки рідко доживали до зрілого віку в суворих обставинах.