Частина одинадцята: А тим часом нова висадка в Нових Землях

Виходячи з останніх подій, Бартіста вже чітко відав собі звіт у тому, де саме належало тримати на готові боєздатні купки військ, а де цілком вистачило б і звичайних сторожових постів. Він добре розумів, яку саме частку континенту готовий був поступитися під тимчасову владу Коаліції.

Спираючись на нові відомості, котрі повідомив йому Баліус щодо десяти відсотків, Бартіста міркував так: йому зовсім не обов'язково винищувати всіх супротивників до єдиного, а досить лише переманити на свій бік десяту частку населення. А беручи до уваги те, скільки нині могло знайтися вкрай невдоволених свавіллям монархів на старих континентах, ці самі десять відсотків видавалися цифрою цілком досяжною та реалістичною.

Не довіряти Баліусу не було жодних підстав; пан адмірал виявився напрочуд начитаним чоловіком — мабуть, перечитав чи не всю королівську бібліотеку у стольному місті Дортунського королівства. Взагалі ж, Баліус як воїн був одвічним прагматиком: якщо ворога можна подолати з меншими втратами для власної крові, то чому б цим не скористатися? А щодо того, якими будуть плоди тієї перемоги, він зирив на них виключно крізь призму власних інтересів.

Коли ж Баліус розтлумачив генералу Вестіну, іншим командирам і простій солдатні, що у війні можна здобувати верх не одними лише кривавими баталіями, а й завдяки розумному маневрові, і що при цьому не зраджуєш свою корону, а навпаки — намагаєшся захистити підданих від марної загибелі...

О, це був тонкий розрахунок, що допускав чимало тлумачень закону. Сам же Баліус тим часом зовсім відійшов від польових військових клопотів і повністю поринув у юридичний бік майбутніх переговорів.

Бартіста особисто попросив його зайнятися тим, у чому він мав найбільшу вроду та обізнаність, — тим самим, із чим за рік чи два сам Бартіста, Вестін та Баліус мали рушити до Дуагані задля мирних трактатів і укладання остаточної згоди.

На дворі стояла середина весни. Лісові праліси вже вкрилися пишним литтям, дні помітно подовжіли й стали теплішими, а лагідне сонце пригрівало дедалі ясніше. У диких степах буйна трава наливалася життєвими соками та ранковою свіжістю, що було справжнім благом для орських племен і кочових кланів, котрі здавна там мешкали. Лиху зимову пору пережили, тож тепер набагато легше було вберегти і коней, і худобу.

Однак для вільних орків віддати чужинцям хоча б шматочок рідного степу — це все одно що власними руками вирвати шматок із власного серця. Проте вони тверезо тямили: якщо поступитися ворогу багатими річками та тінистими лісами, він почне панувати тут безроздільно; в степу ж, коли не знаєш його суворих законів і не вмієш там жити, не здобудеш нічого, крім смерті.

Про те, що колонізатори почуватимуться в степах затишно й вільно, не могло бути й мови — то була лише хибна мрія. Горді орки ніколи не залишать у спокої жодного пришлого бродягу, який наважиться посягнути на їхні одвічні угіддя.

Тим часом берегова військово-морська розвідка вже принесла вісті: куди саме прямує великий караван Коаліції, скільки в ньому душ і які роди військ вони везуть. Проти такої армади ворог мав лише чотири десятки важких фрегатів, близько тисячі спарених вантажних човнів та тисячу прудких яхт для перехоплення.

З огляду на той могутній флот, яким володів вірний Ангаріс, можна було б затіяти чималу морську баталію, але Бартіста суворо заборонив це робити. Та й заради чого марнувати сили, коли на суші вже зосереджено значну чисельну перевагу?

Коли ж вороже воїнство висадиться на берег і розбредеться поособі в різні боки, тоді можна буде без жодного зайвого пострілу загарбати весь їхній флот цілим і неушкодженим. Фрегати та швидкі яхти забрати собі, а всі інші транспортні ковги нехай пливуть назад, до берегів трьох континентів — знову везти чи свіже підкріплення для себе, чи нову поживу для планів Бартісти.

Хоча одвічні колонізатори висадилися чи не на пів тисячі верств північніше, аніж передбачалося спочатку, і в тій стороні степові простори вже перетиналися густими лісосмугами, Бартіста добре пам'ятав: ліс — це вотчина та незмінна стихія ельфів, де будь-які зальотні розвідувальні загони неминуче стануть легкою здобиччю для місцевих лісових стрільців.

Тому керманич трохи перекроїв первинні плани та змінів взаємну координацію полків. У лісі проти спритних ельфійських диверсантів і досвідчених бійців генерала Вестіна у Коаліції не було ані найменшого шансу на успіх.

У степу ж жодна гоблінська кіннота не здатна була бавитися на рівних з орками, особливо коли за їхніми спинами стояла надійна підтримка маневреної гномської піхоти. Здавалося б, де гноми — і де стрімка рухлива піхота? Але лихий час вимагає дивовижних рішень.

Спеціальний бойовий віз міг умістити до двох десятків гномів, котрі вели щільний шквальний вогонь із кількох багатозарядних зразків вогнепальної зброї, а за потреби миттєво відходили від навальної кінної атаки ворога, поступаючись місцем власній кавалерії. Малий зріст гномів виявився зовсім не вадою, а справжньою перевагою в жаркій січі. А якщо додати до цього їхню хитромудру тактику парних пострілів, що вражала ціль із бездоганною точністю вже на відстані в сто п'ятдесят кроків...

Крім того, кмітливі гноми зауважили одну важливу дрібницю: звичайний м'який свинець не завжди пробивав міцні лати ворожих вершників. Тоді майстри вирішили виготовляти кулі з твердого металу, покриваючи їх зверху тонким шаром свинцю. І вже на дистанції в півсотні кроків навіть випадкове влучання такої кулі в кінцівку кавалериста чи його скакуна завдавало каліцтва, несумісного з життям.