Ситуація виявилася невдалою ні для військ коаліції, ні для оборонців нових земель. Оборонці розуміли: вибити ворога зараз із плацдарму фізично можливо, але ціною таких втрат, що поповнювати їх буде просто нічим; та й скільки взагалі військ у запасах мала коаліція, тут ніхто достеменно навіть уявити не міг.
Проте в коаліції залишалася остання прихована надія — капітан Далкіс, котрий мав віднайти місце для нової висадки десанту в південніших водах. Там можна було б налагодити безперебійне постачання військ і провізії, а згодом з'єднати північні й південні сили та рушити єдиним фронтом углиб нових земель.
Бартіста здогадався, що хоч Грем і був недосвідченим, але Гейгер такої можливості не випустив би, тож на перехоплення Далкіса він відправив Балкара.
Балкар за тиждень відслідкував Далкіса і почав стрімко наздоганяти його. Звісно, вступати в бій проти Балкара було для Далкіса повним безумством, тому він наказав викинути за борт усе зайве, навіть важкі гармати, аби кораблі стали легшими та прудкішими.
Збагнувши це, Балкар уже не міг за ним угнатися. Він зрозумів, що цей моряк не з простих: висадитися на узбережжя той не зможе, але й наздогнати його тепер нереально, адже для цього довелося б зробити те саме — позбутися власної артилерії.
Від безвиході Балкар змушений був повернутися до їхньої закритої гавані та доповісти про все Бартісті.
Далкіс же продовжив свій шлях на південь, пильно картографуючи місцевість, креслячи нову карту та відзначаючи ідеальні місця для майбутніх висадок. Його зусилля виявилися не марними: за три тижні мандрівки південними водами він знайшов ідеальну бухту без таких крутих висот, як на північному плацдармі. Що найголовніше — тут можна було вести навігацію цілорічно. Прорахувавши найближчий маршрут до старих земель, він з'ясував, що найближче звідси було якраз до Дуаганя.
Бартіста тим часом готувався відправити переговорників до Баліуса від імені воїнів генерала Вестіна, аби запропонувати новоприбулим військам вчинити так само, як колись знаменитий генерал осінньо-зимової кампанії у війні між Картузанню та Сугізельдом.
Баліус був зайнятий підрахунками втрат, розподілом поповнень та плануванням нової наступальної операції — захоплення плацдарму на іншому березі річки. Рухатися далі вглиб материка в нього не лишилося ні військ, ні зброї, ні пороху.
Але аби протриматися до осені, а можливо, й до початку зими, необхідно було здобути ресурси: хоча б трохи прісної води, трави для коней та хоч якоїсь їжі.
Бартіста відправив двох гоблінів-переговорників з табору генерала Вестіна до командира новоприбулих військ, аби налагодити хоч якісь дипломатичні контакти.
Адмірал, що нині виконував обов'язки піхотного генерала, зустрів цих двох посланців. Він уважно вислухав їхню історію: як вони опинилися в полоні, як до них там ставляться і що на їхньому боці виступає генерал Вестін.
Вислухавши дипломатів, Баліус зрозумів головне: якщо піти на поступки Бартісті, то дуже скоро в нього замість армії залишиться збіговисько дезертирів, а не доведи Хаганна чи Гельс — вони ще й перейдуть на бік ворога.
Тому адмірал віддав жорстокий наказ: одному відрубати голову, а іншого відпустити назад із кривавим посланням для Вестіна про те, що віднині він є зрадником корони, на якого та його сім'ю чекає кара, і що така ж доля спіткає кожного, хто наважиться здатися в полон.
Бартіста, звісно, не сумнівався, що переговори нічим добрим не закінчаться, але тепер він чітко знав, із ким йому доведеться воювати.
Він знав Баліуса, але той був адміралом, який майже ніколи не брав участі в морських баталіях, а під час останньої війни коаліції займався виключно постачанням провізії та боєприпасів. З одного боку, це не бойовий офіцер суходолу, з іншого — він чітко розумів рахунок і логістику. А якщо в нього вцілів хоча б один тямущий сухопутний командир, усе могло стати дуже й дуже непередбачуваним.
Бартіста покликав до себе генерала Вестіна і суворо запитав:
— Ну що, зраднику, і що тепер плануєш робити?
— Якщо я нічого не можу вдіяти, то залишуся спостерігачем.
— Чуєш, «спостерігач»? У тебе є два варіанти: або стати проти коаліції, або я віддам тебе в руки Баліусу, і те, що він зробив із твоїм воїном, він із задоволенням зробить і з твоєю головою. Я відправлю тебе на рудники видобувати руду для зброї. Ну що, хочеш до Баліуса?
Вестін подумав і зрештою погодився з волею Бартісти: йому ліпше залишитися на каторжних рудниках, ніж власноруч вести себе та своїх гоблінів на плаху, адже як офіцер Баліус з ним інакше б не вчинив.
Бартіста чудово розумів усю безвихідність становища Баліуса та те, що ворог піде на прорив, аби захопити хоч якийсь плацдарм за річкою заради води та пасовищ, аби його кавалерія не перетворилася на звичайну піхоту.
Сам Бартіста великих ілюзій не плекав — важких мортир на цьому плацдармі в нього ще не було, тому він вирішив підготувати укріплений рубіж і не дати ворогові прорватися до лісу, щоб позбавити їх мисливських угідь та деревини. А щойно прибудуть мортири, можна буде розпочати поступове винищення ворожого табору: спочатку зі свого берега річки, а згодом — вибити їх із панівних висот. План був простий і водночас геніальний: вимотати ворога та завдати йому максимальних втрат. Так, ворог дочекається підкріплення, але якою ціною?