До кінця першого дня висадки ситуація почала поступово вгамовуватися, набираючи моторошних рис невідворотності. Усім стало очевидно, що десант не просто зазнав невдачі — він обернувся на суцільну, криваву катастрофу. Піхотний генерал Гвастін узагалі не дістався побережжя, зникнувши в безодні сивого моря разом із цвітом офіцерства. За велінням фатуму головнокомандувачем на цьому шматку проклятої землі лишився адмірал Баліус.
Сам адмірал був поранений у ногу, проте поранення виявилося не смертельним, дозволяючи йому потроху пересуватися за допомогою тростини. Свій перший наказ він віддав із непохитною логікою колишнього морського вовка — прорватися й опанувати панівні висоти; проте наслідком стала лише втрата третини солдатів без жодгого здобутку. Наступний подібний наказ уже ніхто б не виконав, бо кожен розумів: до прибуття примарного підкріплення тут не виживе ніхто.
Капітан Гімстон, єдиний адекватний офіцер, що дивом уцілів у цій м'ясорубці, тимчасово взяв командування на свої плечі. Оцінивши становище, він наказав негайно окопуватися, використовуючи природні вигини рельєфу та влаштовуючи нехитрі захисні пастки.
Удень пересуватися узбережжям було абсолютно немислимо. Ворожі стріли не просто вбивали — вони чинили щось гірше: калічили гоблінські тіла, прирікаючи нещасних на нестерпні страждання та повільну смерть у жахливих муках.
Будь-які вилазки, розвідка чи збір усього необхідного тепер здійснювалися виключно під покровом темної ночі, аби назбирати матеріалів та збити хоча б якісь захисні щити.
Наприкінці другого дня вже красувався повноцінний польовий штаб і щось на кшталт лазарету для поранених. Адмірал почав приходити до тями після шоку, повністю усвідомлюючи всю глибину прірви, в якій вони опинилися, і те, що тягар командування тепер лежить виключно на його плечах.
Капітан Гімстон стабілізував ситуацію, проте вона залишалася критичною, ба навіть безнадійною. Єдиним промінцем світла в цьому царстві смерті була надія на швидке прибуття підкріплення.
— Адмірале Баліусе, — промовив капітан Гімстон, наблизившись до командира.
— Я розумію, наскільки складною є наша ситуація, але командування доведеться тримати вам, оскільки все вище офіцерство або важко поранено, або зникло безвісти.
- Чи можете ви описати наші поточні справи, капітане?
— Ну як вам сказати, пане адмірале... Ми в повному оточенні, відступати нема куди. Наєдине спасіння — прихід підкріплення через два-три дні, інакше ми загинемо від голоду й спраги.
— А що з живою силою? Скільки ще здатне тримати зброю, а скільки налічується поранених?
— Точно доповісти не осмілююся, лише приблизно. Маємо десь від двадцяти двох до двадцяти п'яти тисяч тих, хто ще тримає зброю, і приблизно стільки ж немічних поранених.
Адмірал глибоко задумався. З усіх бойових офіцерів лише цей капітан зберіг тверезий розум і чітке бачення картини.
Згідно з планом, вище офіцерство мало йти у другому ешелоні десанту, і саме цей ешелон постраждав найдужче. Баліусу ж пощастило лише тим, що його судно йшло в самому хвості; через отримані пробоїни він був змушений рятуватися і викинутися на берег разом із іншими.
Ось чому вціліли переважно офіцери не вищого, а середнього рівня армійського управління.
— Що ж ми робитимемо, капітане? — запитав Баліус.
— Що робитимемо? Будемо готуватися до надання підтримки майбутньому десанту. Головна наша зброя нині — звичайнісінькі лопати.
Копатимемо траншеї, аби нове підкріплення могло хоча б відносно безпечно зійти на берег; тоді перегрупуємося і візьмемо штурмом злощасні висоти.
Наказую рити траншеї від самого прибою аж до шостої лінії частоколу. Зверху укріплюватися всім, чим бог послав — уламками розбитих кораблів, щитами, чим завгодно, аби навісний град стріл не винищував наших воїнів. Окрім того, розпаліть усюди безліч багать, щоб ворог гадав, ніби ми сушимося чи готуємо їжу, і марно витрачав боєприпаси на наше бомбардування. Нам необхідно протриматися лічені дні до приходу флотилії.
Капітан Гімстон негайно взявся за виконання наказів Баліуса, вбачаючи в них залізна логіку та послідовність. Він чудово розумів: нічим іншим вони зараз не могли зарадити майбутній наступальній силі, аби та з мінімальними втратами ступила на берег і зайняла ключові висоти.
Робота не припинялася ні вдень, ні вночі. За цим грандіոзним мурашником пильно спостерігав із висот Бартіста, чудово розуміючи задум ворога, котрий готувався до нової бурі. Він знав: стримати наступ йому вже не вдасться, і з висот доведеться відступати.
Бартіста осягав усю хижацьку тактику супротивника, котрий ладен був принести в жертву власний військовий флот заради однієї мети — потопити якомога більше їхніх судів, аби надалі унеможливити чи ускладнити постачання нових армій і провізії на нові землі.
Цього разу Бартісті доведеться пожертвувати і вірною кавалерією, і піхотою, аби хоч на мить стримати ворожий натиск і встигнути вивезти гармати.
Скликавши командування гномів, орків та ельфів, Бартіста суворо й чітко окреслив їхні завдання на прийдешню битва:
— Орки! На вас, як на кінноту, лягає найтяжчий тягар. Але запам'ятайте: йти на сліпий пролом не слід. Провели атаку — негайно відступайте.