Глава 2
Дорога на Файран
Подорож до Файрана Юні теж запам’яталася.
Два тижні до Альвіяра вони летіли третім класом звичайного міжпланетного транспортника. У відсіку, де знаходилася їхня капсула, було багато дітей, але мало вільного місця. Побутові умови залишали бажати кращого: вузькі ліжка, тісні проходи, обмежений доступ до санвузлів.
Побігати дітлахам не було де. Проте Юна зберігала гарний настрій. Вона звикла пристосовуватися до обставин і навіть у найбільш складних ситуаціях знаходила щось позитивне. Їй подобалося вигадувати забавки у невеликому просторі, а також слухати розповіді випадкових попутників.
З ранку до ночі, разом із іншою малечею, вона, зі спритністю мавпи, лазила по ярусах, заглядаючи у відкриті капсули і знайомлячись з подорожуючими. А ще — відразу знайшла собі друзів — брата і сестру, що поверталися з батьками на Альвіяр із заробітків.
Від нових друзів Юна дізналася, що з ними на Файран летять соміларські наречені, всі як одна — принцеси, а може навіть баронеси (в цьому питанні брат із сестрою так і не змогли дійти згоди, бо не знали, який з титулів вищий).
Космопорт «Альвіяр» являв собою велику космічну станцію, що оберталася навколо планети. Тут друзі Юни покидали корабель. Попрощавшись із ними, сімейство Рейскі вирушило на прогулянку.
Батько, бурмочучи, що він і так довго терпів, а іншої можливості «розслабитися» не передбачається аж до кінця польоту, затримався у першому ж барі, що трапився по дорозі. Воно й не дивно: на транспортнику алкоголь і наркотики були під категоричною забороною, а в барі на станції можна було замовити і те, і інше. Тож Юна з мамою залишили Яртіса насолоджуватися життям, а самі вирушили в ілюзіон-атракціон. Гроші на розваги в них були. Підйомні, що мати отримала від роботодавця, дозволили їм не лише розрахуватися з боргами, але й не обмежувати себе в дрібних радощах. Чоловікові, до речі, Ліона багато грошей не залишила — сказала, що не хоче потім тягнути його, п’яного, на собі через усю станцію.
Однак спочатку мати з дочкою відвідали медичний центр. Це була обов’язкова умова, зафіксована в контракті. Там Юні зробили щеплення від хвороби Кейна-Лавеля. Мама заплатила за вакцину як годиться. Сама ж від профілактики відмовилася (хоча їй наполегливо пропонували) — сказала, що вони з чоловіком не планують більше мати дітей, а дорослим ця хвороба нічим не загрожує. Юні стало сумно. Не тому, що мама відмовилася від уколу, а через те, що вона більше не хоче дітей. Адже дівчинка так мріяла про сестру або брата!
У медичному центрі Юна мала змогу переконатися, що про принцес її друзі не збрехали — услід за ними на щеплення заявився цілий загін красунь, усі в яскравих комбінезонах, з емблемами їхнього транспортника на тильному боці передпліччя. Саме такий вигляд мав пропуск на корабель. У всіх Рейскі були точнісінько такі ж «білети», наліплені на руку. Знімати цю позначку до кінця подорожі було суворо заборонено.
Після ілюзіон-атракціонів Юна з мамою зайшли за батьком. Той, як не дивно, виявився цілком тверезим — сидів за столиком із двома хлопцями в строкатих сорочках та щось гарячково надиктовував на свій комунікат.
— Це Ррох і Шетс, — представив він своїх нових знайомих. — Вони з Файрана. Вчилися на Альвіярі, а зараз повертаються додому. Уявляєш, Ліо, як нам пощастило? Хлопці люб’язно погодилися просвітити нас щодо деяких традицій свого народу.
Юна неодноразово чула, як батько бідкався, що вони майже нічого не знають про Файран, що в Галасітці інформації про цю планету обмаль. Він знайшов лише один фільм, у якому наводилися переважно астрономічні та географічні дані та трохи історії, а от про населення і місцеві звичаї практично нічого не було. А це ж надзвичайно важливо! Починати спілкування з народом, який маєш намір вивчати, потрібно так, щоб не виникло жодних непорозумінь. Відсталі етноси завжди такі вразливі! Будь-яка дрібниця може видатися їм смертельною образою.
— Нам треба бути дуже обачними, — не втомлювався нагадувати батько, — діяти обережно і ніколи не забувати, що на Файрані ми зустрінемося практично з дикунами.
Файранці не здалися Юні дикунами. Бачила вона справжніх дикунів у ілюзіон-атракціоні, ті завжди ходили в спідницях із листя, голосно кричали і махали гострими палицями. І на оббі хлопці схожими не були. Оббі ж маленькі? А Ррох і Шетс вищі не лише за Юну, а навіть за її маму! До того ж вони виховані: розмовляють тихо, ввічливо здоровкаються і дякують за все підряд. В цьому питанні Юна дуже добре розбиралася, бо їй від батьків частенько діставалося саме за відсутність вихованості.
Хлопці зайняли вільну капсулу поряд із родиною Рейскі й усю дорогу розповідали, як треба поводитися, щоб не потрапити на Файрані в халепу. Їхні розповіді дуже нагадували казки, настільки виявилися захопливими і в той же час моторошними. Юна слухала файранців з відкритим ротом. Її не проганяли, бо не було куди. Батько ж занотовував кожне почуте слово — він вже почав працювати. А от мама витрачати час на пусті балачки не бажала: щоранку вона зачинялася в капсулі і там працювала з документами — вивчала технічні характеристики нової станції. Її можливості виявилися не зовсім такими, як вона розраховувала, і дещо виходили за межі загальновідомих стандартів. Тож вона бажала якнайшвидше в усьому розібратися.
Втім, одна з розмов її все ж зацікавила.
Йшлося про те, що до файранців у жодному випадку не можна звертатися на ім’я — це категорично заборонено. Для спілкування існують прізвиська, суто індивідуальні, — от їх і повідомляють усім, із ким знайомляться. «Ррох» і «Шетс» саме й є такими псевдонімами. Перше означає Кабан, друге — Змій.
— Вам теж варто назватися вигаданими іменами, — порадив Ррох.
— Навіщо? — здивувалася Ліона. — Наші імена прописані в контракті. Вони і так усім добре відомі.
— Бо на Файрані існують чаклуни, які через ім’я можуть отримати доступ до свідомості людини. А через свідомість навести порчу. Якщо самі не перейметеся власними прізвиськами, за вас це неодмінно зроблять інші, і невідомо, чи вам сподобається стороння вигадка.