Глава 37. Земля. 2.

Артем.

Тільки тоді, коли стрибнув з Небес за Свієкою, яка звалилася в тріщину, я зрозумів, що люблю її по-справжньому. Одну тільки її. А якщо хтось до того і був у моєму житті, то це так, для тіла, а не для душі. А в моїй душі вже багато років тому оселилася одна єдина. Світлана Громова, з наголосом на останній склад.

Як дивно, що я сам не міг так довго зрозуміти цього... Напевно, доля і підлаштовує нам пригоди та випробування, щоб з'явилася можливість зрозуміти себе...

Але тепер, після чудесного порятунку, я вже точно Свєтку від себе не відпущу ні на крок. Моя... Моя і тільки моя! Нестерпна, невдачлива, нелогічна, несерйозна, але така рідна!.. Така кохана!.. Просто неймовірна!

Коли світлі полетіли на свої Небеса, а ми залишилися самі, Світлана сама потяглася за поцілунком. Ну, стережись! Тепер ти від мене нікуди не дінешся!

Вона була солодка, мов травневий мед, і пахла... Та прим'ятою травою вона пахла, ось чим. І нічого дивного в тому, що наш поцілунок переріс у щось більше, немає. Ми й так уже в зелень вимазюкались, коли впали, чого там... Я цілував кохану довго і ніжно, за всі ті роки, які ми пропустили, які не могли зрозуміти, що любимо одне одного. А потім спустився до ключиці, куди не міг дістатись, коли ми у вільному польоті ширяли між небом та землею. Поцілунки опускалися все нижче і нижче, ставали все чуттєвішими, все гарячішими... Все лагіднішими... Добре, що в цьому куточку парку, прихованому густим чагарником, не буває людей... А Світлана холодна й досі, бідолаха, замерзла, поки падали... Я поцілував кожну сироту на її тілі, і воно поступово відігрівалося, відгукувалося, вигиналося назустріч. А коли я злився з нею, пристрасною, гарячою, неймовірною, то зрозумів, що досі не уявляв навіть, яку насолоду може подарувати секс... Коли любиш, виявляється, все інакше... Цього не описати словами, це можна тільки відчути. І стало страшно, що я міг ніколи так і не пізнати цих космічних почуттів. Дякую невдачі, яка закинула нас до Пекла, а потім і на Небеса...

Коли ми вже підходили до автобусної зупинки, я міцно тримав Свєтку за талію. Нікуди тепер ти від мене не дінешся! Під ногами промайнув відкритий люк, але ми вдало його обійшли. Може, невдача вже не слідуватиме за нами, адже своє призначення вона виконала? Та й яка може бути невдача, коли ми так любимо одне одного?!