Глава 37. Земля.

Світлана.

Дихати стало легше. Чи, може, це через те, що мене обіймала кохана людина...

Артем… Я вбирала всім своїм тілом його тепло... Я пила його кохання, і напувала його своєю любов'ю. Я жила тільки ним, його почуттями, його запахом, його дотиками... Я розчинялася у вічності і губилася у Всесвіті... Я прощала всіх і прощалася з життям... Я... любила...

І раптом щось різке вдарило мене з обох боків, рвонуло, вивертаючи кістки із суглобів. Я закричала від болю, боячись, що Артем не втримає мене, але він продовжував стискати моє тіло у своїх обіймах, не відпустив ні на мить. Прокліпавшись від непроханих сліз,  розплющила очі.

Не одразу я зрозуміла, що ми вже не падаємо, що нас з обох боків тримають... Хто б міг подумати? Королевич Світломіл Благородний (зовсім він виявився не ніжною панночкою, а сміливим відчайдушним юнаком!) і сам король Розумін Перший! Відчувалося, що їм непросто утримувати подвійну ношу, але вони летіли у просторі, просто так, без білих крил чи крилатих сандалів, повільно опускаючись до Землі. Все ж таки небожителі…

Так, небесним рятувальникам довелося попотіти, поки вони відшукали нашу країну, місто і приземлили нас у чагарниках міського парку. Ми всі повалилися на траву, бо ноги й руки тремтіли від напруги та пережитого страху.

Розплющила я очі, коли почула, що хтось розмовляє поруч. Виявляється, світлі вже прийшли до тями, вони й нам з Артемом допомогли піднятися і сісти на найближчу лавочку.

- Ви врятували нам життя! - вигукнула я. – Не маю слів, щоб висловити все, що зараз відчуваю!

Мене, справді, переповнювали почуття. Непросто, вже прощаючись із життям, повірити у чарівний порятунок. Повірити, що все в порядку, що життя продовжується.

- Ми ж світлі, - посміхнувся король, - ми маємо допомагати людям.

- Думаю, що й темні б кинулися за вами, якби вміли літати, - додав Світломіл.

- Тисячу... Ні, мільйон разів дякую вам за порятунок!

- Але що буде з Небесами? - запитав прагматичний Артем.

- О, за Небеса не турбуйтеся, - король задумливо подивився вгору, де у вечірніх сутінках згоряли в атмосфері метеорити, втім, я здогадалась, що це падали окремі предмети, що провалилися в тріщини. — Якщо Клар виявиться онуком темної леді, ми повернемо його до Пекла, а, швидше за все, так воно і є. Просто диво, що радник Зейкум виростив хлопчика, який виявився нащадком Локербрухентів. Вважаю, він і гадки не мав. А хлопчик втратив пам’ять і не міг розповісти про своє походження. Нехай повертається до своєї бабусі. Війни не буде, а Небеса ми підлатаємо, це не критично.

- Точно, Клар із Локербрухентів, - запевнила я. – Навіть у його імені ховається справжнє ім'я: Ар.

- Дякую, що доставили нас на Землю, - потиснув Артем руки королю та королевичу.

- По правді, нагору ми б вас не дотягнули. І так ледве наздогнали. Але ж ви й хотіли повернутися додому, хіба не так?

- Так, звісно, ​​так, - кивнула я. – Тільки шкода, що не змогли попрощатися з усіма...

- Я передам від вас слова прощання, – пообіцяв Світломіл.

- Тоді ще одне... Сподіваюся, ви розумієте, що про свої мандри краще нікому не розповідати? – підняв брову Розумін Перший.

- Звичайно! Кому таке розкажеш? Відразу запроторять до лікарні з м'якими стінами.

- Тоді прощайте, земляни!

Король із королевичем сердечно обійняли нас, напевно, їм і самим було приємно, що тут не потрібно дотримуватися правил і традицій, а потім злетіли вгору. Декілька хвилин – і вони зникли, розчинившись у білому мереживі легких хмаринок, що вистелили небо.

- То що, йдемо додому? – обійняв мене за плечі Артем.

- Ні, постривай, - я потяглася до нього губами і на кілька хвилин ми просто випали з реальності. - Гаразд, тепер ідемо. Нам ще треба вигадати легенду, де ми пропадали весь цей час.

- М-м-м...Скажімо, що відзначали прощання з універом, і так загуляли, що отямилися в Празі!

- Чому у Празі?

- Там гарно.

- Але в нас закордонних паспортів немає, нам ніхто не повірить!

- Тоді... в Одесі.

- Чому в Одесі? А давай у Вегасі?

- Чому у Вегасі?

- А після пиятики всі там опиняються...

- Знову ж таки, паспорти…

Так, регочучи і перекидаючись жартівливими репліками, ми рушили у бік найближчої зупинки. Краєм ока я помітила відкритий люк, але, на мій подив, ми, обіймаючись, дуже успішно його обминули. Може, невдачі, що переслідували нас, припинилися? Може, не наздогнали нас, коли ми зірвалися з Небес і падали на цю грішну Землю? Подивимось. Головне, ми тепер разом. По-справжньому разом. І ніяким світлим фіфам чи навіть королівнам я Артема не віддам!