Глава 36. Падіння.

Світлана.

Я, звісно, колись мріяла стрибнути з парашутом, але з парашутом, і не з такої ж висоти! Дихання зривається, кисню не вистачає, легені ріже, мов масло ножом... Та навіщо мені, втім, цей кисень, якщо все одно доведеться перетворюватися на коржик? Чи з такої висоти навіть коржика не залишиться? Ні, мені це не подобається! Краще відразу було б загинути, ніж отак летіти і знати напевно, що загибель неминуча...

Так, треба жити в моменті... Насолоджуватися видами хмар зсередини, почуттям польоту... Та яка, на біса, насолода?! Я хочу жити! Я ще не подивилася на Париж із Ейфелевої вежі! Я ще не дійшла до омріяних 90-60-90! Я ще не завела кота! Я ще... Та й не жила ще до ладу! Ох, як довго падати!.. А я діточок хочу... З Артемом... От можу хоч зараз, перед смертю, зізнатися, що я тому й поряд з ним, що з дитячого садка люблю його! Ось такого незграбного... Такого невдачливого... І знаю, що перебуваючи біля нього і сама невдачливістю заражаюсь... Або, швидше, забираю на себе більшу частину його невдач... От і тепер: він на Небесах залишився, а я доживаю останні хвилини свого життя...

Бррр! Як же холодно стає! Точно, замерзну, не долетівши...

Темна тінь майнула наді мною, перекриваючи на мить сонце, і хтось чіпко схопив мене ззаду за талію.

- Ох, ти ж і невдаха, Громова, - почувся крізь свист вітру у вухах надто вже знайомий голос, - Це ж треба було зверзнутись із Небес! Ледве вдалось тебе наздогнати.

Артем?!

- Артеме, ти, що, з глузду з'їхав?!! Адже ти тепер загинеш!!!

- А ти хотіла сама побити рекорди вільного падіння? Представників «Книги рекордів Гіннеса» викликала хоч? Адже треба зафіксувати висоту...

- Ти ще жартуєш у нашому становищі? Навіщо ти стрибнув?

- За тобою.

- Але ж ти не вмієш літати! Ти все одно не зможеш мені допомогти!

- Просто я не міг дивитися, як ти... сама...

- Перетворюся на коржик? А два коржики – це краще?!

- Давай в останні хвилини поговоримо про щось естетичніше, Світланко.

- Про що? Артеме, скажи, будь ласка, навіщо ти стрибнув за мною?

- Тому що... Бо я...

- Ти навіть зараз не можеш знайти потрібних слів?

- Та тому що я люблю тебе, невдаху таку! Ще з дитячого садка люблю!

Я пропустила повз вуха слова про мою невдачливість і почула тільки одне: люблю! Гарячі губи припали до моєї шиї, ніжно-ніжно спускаючись від вуха до ключиці.

- Артеме! Артемчику! Я теж тебе люблю! І я не хочу так помирати! Я хочу кохати тебе вічно!

- Я теж... Я теж хочу кохати тебе вічно, мала...

- А тепер виходить, що наше кохання, як то кажуть, до гробової дошки...

- І навіть смерть не розлучить нас, Світла Лано... Світлано...

Як же це радісно – знати, що тебе любить той, хто і тобі дорожчий за всіх!

Як же це страшно – знати, що ти не гулятимеш з коханим по набережній, що не кататимеш у візочку його дитину, що не буде ранкової кави та вечірнього чаювання, поїздок на море та польотів на Місяць... Що не сидіти двом стареньким на лавці під засинаючим листопадовим сонцем...

Я! Хочу! Жити!

Я! Хочу! Щоб ми жили!

Я кинула погляд на Землю, що катастрофічно наближалася, і заплющила очі, притулившись якомога ближче до Артема і віддавшись у владу цих солодких, останніх відчуттів...